22 листопада 1963 року — дата вбивства Джона Кеннеді. Пролунали три постріли — і світ змінився назавжди.Сьогодення. Дізнавшись, що в барі його приятеля розташований портал до 1958 року, звичайний вчитель Джейк Еппінг не може опиратися спокусі почати нове життя у рок-н-рольні часи Елвіса Преслі. Хіба гостю з майбутнього важко познайомитись із відлюдником Лі Гарві Освальдом і завадити йому вбити президента? Та чи варто гратися з минулим? Яким буде світ, де Кеннеді виживе?
Це фактично не піддається усвідомленню нашим здоровим глуздом — те, що якийсь нікчемний одинак повалив справжнього велетня посеред процесії його лімузинів, серед легіонів його охорони, серед вітаючих його товпищ. Якщо такий пігмей зруйнував лідера найпотужнішої на землі держави, тоді нас поглинає світ диспропорції, тоді космос, в якому ми живемо, абсурдний.
Коли є кохання, уразки від віспи такі ж гарні, як ямочки на щічках.
Танці — це життя.
Я ніколи не належав до тих, кого називають плаксіями.
Моя колишня дружина казала, що мій «неіснуючий емоційний градієнт» був головною причиною того, що вона мене покинула (так, ніби той хлопець, якого вона знайшла собі на зустрічах товариства Анонімних Алкоголіків, не мав до цього ніякого діла). Кристі казала, що вона, либонь, могла б вибачити мені те, що я не плакав на похороні її батька; я знав його лише шість років і не встиг зрозуміти, якою чудовою, жертовною людиною він був (один з прикладів — кабріолет «Мустанг», подарований їй на честь закінчення середньої школи). Але потім, коли я не плакав на похоронах моїх власних батьків — вони померли лише з різницею у два роки, тато від раку шлунка, а мама від миттєвого інфаркту, коли прогулювалась пляжем у Флориді, — Кристі почала осягати своїм розумом той самий неіснуючий в мене емоційний градієнт. На жаргоні Анонімних Алкоголіків я був «неспроможний відчувати власні почуття».
— Я ніколи не бачила, щоби ти видушив із себе бодай сльозинку — казала вона, промовляючи це тим безбарвним тоном, яким користуються люди, коли оголошують абсолютно остаточний вирок розірваним стосункам. — Навіть коли ти пояснював мені, що я мушу записатися на реабілітацію, бо інакше ти від мене підеш.
Ця розмова відбулася десь тижнів за шість до того, як вона спакувала свої речі, перевезла їх через усе місто і почала жити з містером Томпсоном. «Парубок стрічає свою дівчину в кампусі АА», — це теж звичайна приказка на тих їхніх зустрічах.
Я не плакав, коли дивився, як вона від’їжджає. Я не плакав і потім, коли зайшов у наш маленький будиночок з великим заставним боргом. Дім, у котрому не народилося дитини і вже не народиться. Я просто ліг на ліжко, яке відтепер належало мені одному, затулив собі рукою очі й журився.
Без сліз.
Але я не є емоційно незворушним. Кристі щодо цього була неправа. Якось було, я мав тоді одинадцять років, я повернувся зі школи додому і в дверях мене зустріла мати. Вона сказала, що мого собаку — то був колі на ім’я Таґ — збила на смерть машина, а водій навіть не зупинився. Я не плакав, коли ми його ховали, хоч батько й сказав, що ніхто не вважатиме мене через це слабаком, плакав я тоді, коли мені про це повідомила мати. Почасти тому, що то було моє перше знайомство зі смертю; проте головним чином від того, що саме я ніс відповідальність за пса, щоби він завжди залишався надійно прив’язаним у нас на задньому подвір’ї.
Також я плакав, коли лікар моєї мами зателефонував мені й повідомив про те, що сталося того дня на пляжі. «Мені жаль, але шансів не було ніяких, — сказав він. — Іноді це трапляється зовсім раптово, і лікарі загалом розглядають такі випадки свого роду благословенними».
Кристі тоді не було поряд — їй довелося затриматися в школі того дня, аби побалакати з іншою матір’ю, у якої виникли питання щодо останнього табеля її сина — але я таки плакав, авжеж. Я заховався у нашій крихітній пральній кімнатці, дістав з кошика брудне простирадло і плакав у нього. Недовго, але сльози пролилися. Пізніше я міг би розповісти їй про це, але не вбачав у тім сенсу, почасти тому, що вона могла подумати, ніби я напрошуюся на жалість (це не термін з лексикону АА, але, либонь, міг би ним бути), а почасти тому, що я не вважаю умовою, необхідною для успішного шлюбу, здатність видобувати з себе ридання ледь не на замовлення.
Я ніколи не бачив, наскільки тепер можу це пригадати, щоби хоч раз плакав мій тато; у найемоційніші моменти він міг хіба що видати важке зітхання або неохоче трішки покректати — ніякого биття себе в груди чи реготу не дозволяв собі Вільям Еппінг. Він був з породи міцних, мовчазних чоловіків, і моя мати більш-менш була такою ж. Тож моя неспроможність легко заплакати, можливо, має генетичні причини. Але незворушність? Нездатність відчувати власні почуття? Ні, це аж ніяк не про мене.
