Зупинившись, Аомаме кілька разів похитала легенько головою. «Не слід думати тут про таке. Треба цілком зосередитися на спуску сходами», — майнуло у свідомості. Але не могла перервати спогадів. У її голові раз у раз спливала та сама картина. Дуже яскраво. Літня ніч. Вузьке ліжко. Слабкий запах поту. Висловлені слова. Невимовлені почуття. Забуті обіцянки. Нездійснені сподівання. Невиразні прагнення. Подмух вітру підняв її волосся і вдарив ним об щоку. Від болю в її очах блиснула сльоза. Ще один подмух вітру — і сльоза висохла.
«Коли ж це було? — думала Аомаме. Час у спогадах переплутувався, мов нитки. Пряма лінія губилася, «пізніше» і «раніше», «ліве» й «праве» помінялися місцями. Змінилося положення в шухляді. Те, що мало б згадатися, чомусь не згадувалося. — Зараз квітень 1984 року. Я народилася 1954 року. Це я можу пригадати». Однак такий проштампований час у її свідомості почав утрачати свою суть. Перед її очима спливла картина того, як білі карточки з надрукованими на них назвами років розкидав навкруги сильний вітер. Вона біжить і намагається їх підібрати на землі. Однак вітер надто сильний. А розгублених карток надто багато. 1954, 1984, 1645, 1881, 2005, 771, 2041… Такі назви років вітер розносить одну за одною. Система втрачається, знання пропадають, сходи мислення під ногами руйнуються і падають.
Аомаме й Тамакі в одному ліжку. Обом по сімнадцять років, і вони насолоджуються свободою. Для них це перша товариська поїздка. Вона їх хвилює. Вони занурюються в джерело мінеральної води, п'ють на двох пиво з холодильника, потім гасять світло й залазять у ліжко. Спочатку лише жартують, з цікавості тицяють одна в одну пальцями. Та в один момент Тамакі простягає руку й легенько торкається соска Аомаме під тонкою майкою. І відразу по тілу Аомаме пробігає щось подібне до електричного струму. Пізніше обоє скидають спідню білизну й залишаються голими. Куди ж це вони тоді подорожували? Не пригадується. Байдуже. Тоді вони мовчки починають докладно вивчати одна одну, обмацувати, погладжувати, цілувати, облизувати язиком. Напівжартома, напівсерйозно. Тамакі невисока, загалом повнотіла. З великими грудьми. А от Аомаме струнка, худорлява. М'язиста, але з трохи малими грудьми. Тамакі каже, що мусить завжди дотримуватися дієти. Однак Аомаме думає, що й так подруга має гарний вигляд.
Шкіра в Тамакі м'яка й гладка. Соски гарні, овальної форми — як плоди оливкового дерева. Волосся на лобку тонке й рідке, як пушок на вербовому листі. А от в Аомаме воно тверде, як щетина. Вони вдвох сміються з приводу такої відмінності. Обмацують одна одну, обмінюються інформацією, яка частина тіла найчутливіша. Їхні зізнання іноді збігаються, а іноді — ні. Потім одна в одної намацує клітор. Досі вони знали, що значить самій себе задовольняти. Але тепер все здається набагато іншим. Вітер пролітає над зеленими рівнинами Богемії.
Аомаме знову зупиняється і знову хитає головою. Глибоко зітхає і ще міцніше тримається труби сходів. «Негоже таке згадувати. Треба зосередити всю увагу на сходженні. Напевне, я вже пройшла більшу половину сходів, — подумала вона. — І навіщо такий страшний шум? Навіщо такий сильний вітрюган? Здається, ніби вони мене осуджують і карають». Що вона відповість після спуску, вже на землі, коли хтось запитає, хто вона така й що тут робить? Усе скінчиться тим, що вона відповість: «На автостраді затор, а тому я спустилася аварійними сходами. Бо маю нагальну справу». А може, її очікує якась неприємність? Аомаме не хотіла вклепатися в яку-не-будь халепу. Принаймні сьогодні.
На щастя, на землі ніхто до неї не озвався. Там вона передусім вийняла із сумки туфлі й узулася. Пустир, затиснутий під автострадою між двома половинами державного шосе, що вели від центру й до центру столиці, перетворився на склад матеріалів. На його відкритому просторі, оточеному парканом з листового заліза, валялося кілька поржавілих залізних стовпів, що, напевне, залишилися після ремонтних робіт. В одному місці, під пластиковим піддашшям, лежало три матер'яних мішки, вкриті вініловою плівкою від дощу. Видно, і їх хтось кинув, не перебираючи. Там же, під покрівлею, Аомаме побачила також кілька розбитих великих картонних коробок, прозорих поліетиленових пляшечок і кілька журналів з малюнками в стилі «манґа». От і все. І тільки пластмасові пакети безцільно танцювали під вітром.
