«1Q84» — новий роман Харукі Муракамі — побачив світ у Японії 28 травня 2009 року, й увесь його стартовий наклад був розкуплений ще до кінця дня. Незвична назва твору — пряма алюзія на роман-антиутопію Джорджа Орвелла «1984».Віра і релігія, кохання й секс, зброя і домашнє насилля, вбивство за переконанням і суїцид, втрата себе й духовна прірва між поколіннями батьків і дітей — усе це майстерно переплетено у детективному сюжеті роману, де події відбуваються у двох паралельних реальностях: Токіо 1984-го і Токіо, за висловлюванням головної героїні Аомаме, «незрозуміло якого (1Q84)» року.До видання увійшла друга книга роману X. Муракамі «1Q84».
Хоча ще не було офіційного оголошення про кінець дощового сезону, небо стало блакитним і літнє сонце нестримно припікало землю. Соковита зелень плакучих верб, як ніколи до цього, кидала на доріжку густі тремтливі тіні.
Тамару зустрів Аомаме перед входом. На ньому був темнуватий літній костюм, біла сорочка й однобарвна краватка. Те, що він, такий огрядний, будь-якого гарячого дня нітрохи не пітнів, завжди її страшенно дивувало.
Подивившись на неї, він легенько кивнув, нечутно й коротко привітався, але не сказав ані слова. Не заводив, як завжди, легкої розмови. Не оглядаючись назад, ішов попереду довгим коридором туди, де на Аомаме чекала господиня. Аомаме припустила, що, мабуть, він не має настрою з ким-небудь вести світські балачки. Можливо, далося взнаки те, що загинула вівчарка. «Треба замінити сторожового пса», — сказав він їй по телефону. Так, ніби йшлося про погоду. Але Аомаме розуміла, що не це він мав на думці. Вівчарка була для нього дорогим створінням, з яким упродовж довгих років він знаходив спільну мову. Тож її раптову незрозумілу смерть сприймав як своєрідну особисту образу й виклик. Дивлячись на його мовчазну, широку, мов класна дошка, спину, Аомаме здогадувалась, який гнів він відчуває.
Тамару відчинив двері у вітальню, пропустив туди Аомаме, а сам, очікуючи розпоряджень господині, став на порозі.
— Напоїв досить, — сказала йому стара пані.
Тамару мовчки кивнув і тихо зачинив за собою двері. У кімнаті залишилася господиня та Аомаме. На столі поруч із кріслом з бильцями, на якому сиділа стара пані, стояв круглий скляний акваріум з двома червоними рибками. Звичайний акваріум із звичайними рибками. У воді, як годиться, плавали зелені водорості. Аомаме не один раз бувала в цій вітальні, обставленій з добрим смаком, однак акваріум побачила вперше. Інколи вона відчувала легенький повів прохолоди — очевидно, кондиціонер працював не на всю потужність. Позаду господині стояв вазон з трьома великими білими ліліями, схожими на маленькі заморські створіння, що занурилися в роздуми.
Жестом руки господиня запросила Аомаме присісти на диван поруч із собою. Вікно, що виходило у двір, заслоняла біла мережана штора, але літнє пообіднє сонце її сильно просвічувало. У цьому промінні стара пані, як ніколи, здавалася втомленою. її тонка рука безсило підпирала щоку, а тіло тонуло у великому кріслі. Очі в неї позападали, на шиї побільшало зморщок. Губи зблідли, а бокові краї довгих брів, ніби переставши опиратися всесвітньому тяжінню, ледь-ледь опустилися. Можливо, кровообіг сповільнився. Шкіра на ній побіліла так, наче її де-не-де посипали борошном. Порівняно з попереднім разом вона, здавалося, постаріла десь на п'ять-шість років. І крім того, не звертала особливої уваги на те, що така втома вилізла назовні. Це було незвично. Принаймні за спостереженням Аомаме, господиня завжди пильно стежила за своєю зовнішністю — намагалася сидіти прямо, бути зосередженою й не показувати жодних ознак старіння. І такі зусилля завжди приносили варті уваги успіхи.
«Сьогодні все в цьому домі змінилося, — подумала Аомаме. — Навіть світло в кімнаті мало інше забарвлення. І звичайні рибки та акваріум, трохи недоречні в кімнаті з високою стелею, заповненою вишуканими старомодними меблями».
Якийсь час господиня не розтуляла рота. Підперши щоку рукою, що ліктем спиралася на бильце крісла, вона втупилася очима в простір коло Аомаме. Однак та розуміла, що там нема нічого особливого. Просто стара пані потребувала на чомусь тимчасово зупинити свій погляд.
— Пити хочеться? — тихим голосом запитала господиня.
— Ні, не хочеться, — відповіла Аомаме.
— Он там є чай з льодом. Якщо хочете, налийте собі в склянку й випийте.
Господиня показала рукою на сервісний столик поблизу дверей. На ньому стояв глечик чаю з лимоном і льодом, а поряд — три гранчасті склянки.
— Дякую, — сказала Аомаме. І, не змінюючи пози, чекала наступних слів.
Якийсь час господиня зберігала мовчанку. Мала що розповісти, та, можливо, побоювалася, що завдяки розкриттю факти стануть ще достовірнішими. А тому хотіла відкласти його хоч трохи на пізніше. На щось таке натякала її мовчанка. Вона зиркнула на акваріум поруч себе. Потім, ніби примирившись з неминучістю, нарешті глянула прямо в очі Аомаме. Краї її міцно стулених губ злегка свідомо піднялися.
— Вам Тамару розповів, що вівчарка, яка сторожила притулок, загинула незрозумілою смертю? — запитала господиня.
— Розповів.
— А після того зникла Цубаса.
Аомаме злегка насупилася.
— Зникла?
— Так. Можливо, серед ночі. Сьогодні вранці її вже не було.
Стуливши губи, Аомаме шукала потрібних слів. Але відразу не знаходила.
— Але ж… Минулого разу ви казали, що з нею завжди хтось спить. У тій самій кімнаті, заради обережності.
