О, я одразу пізнав той блиск, знайомий мені з дитинства. Я кинувся до Майтімо, і
- Дитя моє, - сказав, - для чого ти пішов за мною?
- Я боявся за вас, - видихнув я, - я хотів допомогти вам… Але ви… Як вам вдалося?
- О, - мовив Майтімо з усмішечкою, - воїнам з Заходу потрібно пройти вояцький
вишкіл… Ми з Макалауре зняли варту голіруч…
Я затремтів.
- Нікого не вбили, - сказав Феанорінг лагідно, - заспокойся.
- У вас кров на кольчузі, - прошепотів я.
- Моя… Я не міг навіть меча видобути… з Сильмарилом у руці. На краще, зрештою…
Однак, тобі не слід бути тут дитя моє. Вертайся до табору.
42
- А… А ви?
- Синочку, - сказав Майтімо, - я мушу повернути Феанаро його камінь.
Я зрозумів і злякався.
- Не покидайте мене, - сказав, - будь ласка…
- Я мушу, милий… Обітниця…
Щось запекло мені у грудях, і я мовив:
- Певно, камінь Феанора є великою дорогоцінністю. Через один з цих каменів нас
покинула
мати,
покинула напризволяще,
чого ще не робила з
власної волі жодна еllet.
Тепер мене покидаєте
ви,
Ідіть
до
Туманних
Чертогів, але знайте – у
вас немає сина…
Майтімо сів на плаский камінь,
а
я
залишився
стояти.
Відблиски полум’я з тріщини
неподалік танцювали на його
обличчі.
- Дитя моє, - мовив він, -
невже ти думаєш, що ми з братом здатні були викрасти Сильмарили з шатра Еонве і
щезнути звідти як тіні? Ні, нас було викрито, і ми вже стали спина до спини і
приготувались до останнього бою, аж тут явився сам Еонве і звелів пропустити нас.
Він сказав, синку, що нечисті руки не зможуть утримати Сильмарили, благословенні
самою Вардою Елентарі. І Ельдар розступилися перед нами, і ми змогли піти…
В гарячці ми не відчували болю, але потім відчули його сповна. Подивися сюди, дитя
моє…
Він обережно поклав самоцвіт на камінь поруч і витягнув лівицю… Я з жахом побачив
почорнілі пальці і опік на долоні. Неначе тавро…
Всі лихі думки щезли з моєї голови, мов дим. Я опустився на коліна, поруч, і обережно
притулився щокою до цієї зраненої руки.
- Дитино моя, - тихо заговорив
збувається прокляття… Чому нам до перемоги завжди не вистачало таких дрібниць: години часу, зайвої сотні воїнів… Чому життя протекло крізь пальці – мов пил, мов
сон… Через нашу гординю, як говорить Еонве? Гординя була, ніде правди діти, однак
була і просто гордість, і сила теж була… І зрозумів, нарешті – все сталося через одну
помилку. Помилку нашого батька – великого Феанаро. Ти добре пам’ятаєш Обітницю, сину?
- Від слова до слова, - прошепотів я.
- Повтори її переді мною.
-
дзвону,
43
- Я навчав тебе, дитя моє, родоводу та історії роду Фінвіонів, - мовив Майтімо, ледве
розімкнувши стиснуті вуста, - з чого почався Вихід Нолдор?
- З загибелі Великого Князя Нолдор Фінве та викрадення Сильмарилів, - відповів я, -
князь Феанаро заприсяг помсту за батька і присягнув повернути камені…
Я затнувся… Щось тут було не так…
- В Обітниці, - видушив врешті, - немає жодного слова про помсту за князя Фінве…
Тільки Сильмарили… Тільки вони…
- Ось вона, - вимовив Майтімо, - найперша помилка. Камені… Тільки вони… Батько
відмовився віддати камені Варді Елентарі, щоб та врятувала Лауреліну та Тельперіон.
О, це були не просто дерева… Вони були живими… Вони сяяли… Вони співали…
- Срібне проміння, - прошепотів я, - золотий сон… Лауреліна, Тельперіон…
