На тротуарах зібрався натовп із кількох сотень місцевих, яким керувала фаланга волонтерів Конгресу, перекривши дорогу до будівлі суду. Попереду, на платформі, під охороною ще двох волонтерів у хакі, стояв молодий кругловидий бенгалець в окулярах із розчесаним на рівний проділ чорним волоссям, що вже почало рідшати. Накинувши поверх білих дхоті і курти[8] важкий білий плащ, щоб захиститись від холоду, він звертався до натовпу.
— Не знаєте, хто це? — запитав я.
— Його звуть Бос,— відповів Не Здавайся.— Субхаш Бос, нещодавно повернувся з Англії. Батько послав його туди складати вступні іспити на державну службу. Кажуть, що він отримав найкращі результати, але раптом відмовився від посади і повернувся до Калькутти, щоб приєднатися до руху за незалежність.
Я чув це ім’я раніше.
— Це не той хлопець, про якого писав «Стейтсмен» минулого тижня? — поцікавився я.
— Саме він, сер.
«Виграш Конгресу — втрати уряду» — так називалася стаття, принаймні щось
— Кажуть, Дас ставиться до нього з прихильністю,— продовжив Не Здавайся.— Зробив головою Конгресу волонтерів у Бенгалії.
— Ваш приятель, еге ж?
— Як сказати,— заперечив він.— Можливо, коли ми були молодшими. Тепер я б так не сказав. Радше знайомий. Його батько також адвокат.
— Ви що,
Не Здавайся знизав плечима.
— Лише юристів.
Бос підняв у повітря кулак і почав ним розмахувати. За два з половиною роки в Калькутті я непогано вивчив бенгальську — вистачало, щоб замовити келих кількома діалектами,— але мій рівень не дотягував до того, щоб розшифрувати політичну дискусію саме в розпалі.
— Що він каже?
— Звичайні речі. Потрібно непохитно стояти перед напором британської агресії.
Люди заревіли і, заохочувані Босом, почали скандувати. Хоча це була наймасштабніша демонстрація, свідком якої я був, ані кількістю людей, ані поривом вона не могла порівнятися з масами людей, що вийшли на вулиці на початку року. Це була довга, виснажлива боротьба з обох боків, і не схоже, щоб візит принца Уельського зміг розбурхати пристрасті до рівня початку року.
Футів за двадцять від них стояло двійко констеблів; вони насторожено спостерігали, але втрутитися не намагалися. Цілком розумно. По-перше, зробити вони могли небагато, навіть якщо б і спробували; завжди варто було зважати на те, що з ненасильницького натовпу може вилетіти невинний черевик і влучити просто в обличчя. Хоч би що там було, але це осередок Білого міста, і влада просто не могла дозволити, навіть якби захотіла, щоб такий зухвалий виклик британському уряду лишився без відповіді. Богобоязкі читачі «Стейтсмен» та «Інглішмен» вдавилися б своїм кеджері[9], а поціновувачі «Дейлі Мейл» у Лондоні не змогли б обійтися без нюхальної солі. І точно, за кілька хвилин пролунали сирени і бумкаючий ритм акценту навколостоличних графств, посилений мегафоном, наказав транспортним засобам звільнити дорогу. Під’їхали дві поліційні вантажівки і відтіснили загін місцевих констеблів із бамбуковими палицями до тротуару. Англійський офіцер, хлопець дуже виснажений на вигляд,— я бачив його раніше, але імені не знав — вийшов із кабіни першої вантажівки і приготувався звернутись до натовпу.
Констеблі вишикувались, і офіцер підніс до рота мегафон.
— Це зібрання заборонено Законом про анархічні та революційні порушення від 1919 року. Негайно розходьтеся, інакше вас буде заарештовано.
Голос його звучав натомлено-формально. І дійсно, весь цей спектакль був якимсь заяложеним. Обидві сторони танцювали цей танок уже стільки разів, що вивчили свої ролі напам’ять. Протестувальники взялися за руки й продовжили скандувати свої гасла, ніби це була якась прадавня релігійна літургія.
Почекавши кілька хвилин, офіцер знову взявся за мегафон.
— Останнє попередження. Негайно звільніть дорогу.
Ці слова, вимовлені поліціянтом, мусили б вважатися загрозою, але цьогоріч в Індії ті, кому вони були адресовані, радо їх привітали.
За кивком офіцера констеблі розділилися на дві групи: одна повернулася до юрби на тротуарі, інша попрямувала до демонстрантів, що заблокували дорогу. Під захистом своїх лейтенантів Бос спустився з платформи, і я загубив його з виду.
— Нам краще піти,— сказав Не Здавайся, коли натовп на тротуарі почав розходитись.
Я не міг не погодитись. Вистава скінчилася, незабаром підуть усі, залишаться тільки справжні ентузіасти і ті, що сидять на дорозі, їх і заарештують.
Ми проштовхувалися крізь натовп, що став швидко рідіти; тут утрутилися констеблі і заходилися зганяти решту демонстрантів із дороги у фургони, що чекали на узбіччі. За нами почулися крики поранених: на кістки демонстрантів обрушився град ударів бамбуковими палицями. Дехто з глядачів викрикував образи в бік поліціянтів, але їх швидко приструнили, і не констеблі, що вишикувалися перед ними, а волонтери Конгресу.
Ми пробралися крізь клубок протестувальників і вийшли на відкритий простір.
