Головною новиною дня було прийняття Людовіком XIV заповіту короля Іспанії, який не мав дітей і залишав свою корону герцогу Анжуйському. Завдяки сходженню на мадридський престол свого внука король Франції об’єднував два королівства. Він робився наймогутнішею людиною в Європі, себто у світі. Нової війни було не оминути. Єзуїти коментували ці важливі новини з задоволенням. Отець Плантен вважав, що великий християнський Король тепер ніяк не міг облишити своєї ролі захисника релігійних місій, і особливо на сході, а значить — в Абіссінії. Нині для цього отця не існувало такої події, яку б він не звів до того, що стало відтепер великою справою його життя — повернення до лона церкви країни, якої він не знав, і яка ні про що його не просила.
Жан-Батіст ніколи не бував у Парижі. Першого ж вечора він пішов до Сени й пустив коня пити воду з берега, між човнів та пралень. Наступного дня пішов містом пішки. Спочатку зупинявся на великих відкритих ділянках, де розгорталися нові будівельні роботи. Потім пройшов мимо будинку Інвалідів, піднявся берегом до Нового Моста та обійшов північні бульвари аж до самої Бастилії. Помітив, що відтоді, як він лишив Францію, моди на одяг відчутно змінилися — каїрські французи в цьому відношенні дуже відстали. Порівняно з тим, що носили в столиці, його найкращі шати мали жалюгідний вигляд. Наступного дня він купив на вулиці Сен-Жак зелену оксамитову куртку зі срібним позументом, шовковий жилет, чорні штани та панчохи. Вдягнувшись таким чином, Жан-Батіст нарешті наважився увійти до самого міста, тобто пройти вузькими вулицями центру, де неважко заслужити на свою адресу зухвалий коментар перехожого чи крамаря. Він виглядав непогано — очі блищали, на боці хиталася шпага. Ніхто не вимовив жодного слова.
Жан-Батіст був рішуче налаштований жити в місті на власний кошт. Єзуїти його привезли, вони ж потурбуються про королівську аудієнцією — цього цілком достатньо. Більше він ні в чому не хотів від них залежати. Але ж і багатим він не був, а ціни в столиці кусалися. «Справедливіше буде, — міркував Жан-Батіст, — пустити мою торбину золотого піску на забезпечення цієї незалежності, ніж на дарунок Королю. Його величність навіть може обуритися такою скромною сумою».
Він пішов до міняли та перетворив на гроші це золото, яке хоч і приїхало здалека, але коштувало зовсім небагато. Банкір навіть подивився на нього з підозрою, і не одразу віддав гаманець з екю, який здався досить легким. «Це краще, ніж нічого, — сказав він собі, — і цього досить, щоб знайти добре помешкання».
Потім Жан-Батіст вирушив на пошук житла. Спочатку походив по Іль де ля Сіте, потім пройшовся біля Отель де Біль та, нарешті, неподалік від церкви Святого Євстахія знайшов те, що було потрібно. То виявилася корчма, яка притягнула його зір своєю вивіскою, котру він знайшов дуже підхожою до свого становища. То був вирізаний з фарбованої жесті величезний африканець у пов’язці на стегнах та зі списом у руці. Заклад звався «Чорний красень». Жан-Батіст увійшов. Корчмар, висока на зріст людина з сильно впалими щоками та сірим обличчям, здавалося, якимось чудом ставиться до клієнтів краще, ніж до самого себе: з великої зали до вулиці доносилися сміх та веселі голоси.
— Я купив цю корчму в одного фарб’яра, — пояснив він зі щирою усмішкою. — Це він обрав цю дивну вивіску. Я залишив її.
Жан-Батіст спитав, чи нема вільної кімнати, та яка її ціна. Знайшлася лише якась комора, та ще й страшенно дорога, але там був свій камін, і шинкар запевнив, що дров надаватиме стільки, скільки Жану-Батісту заманеться спалити. Молодий чоловік, який мерзнув з ранку до вечора та знаходив у цьому відчутті дедалі менш ностальгійного шарму, погодився, і сплатив за чотири дні вперед. Він повернувся до єзуїтів за своїми скринею для одягу й валізкою з ліками, сповістив їх про свій переїзд та попросив дише потурбуватися про свого коня. Отець Плантен марно спробував його затримати. Понсе пообіцяв щоранку приходити до колежу за новинами та бути в їх розпорядженні для королівської аудієнції, коли її призначать. Він повернувся до «Чорного красеня», з апетитом там повечеряв і досхочу напився бургундського вина, яке його трохи зігріло. Корчмар, який виявився цікавою людиною, прийшов з ним побалакати. Він розповів, що приїхав з Каїру, і вміє лікувати травами.
— То ви лікар! — сказав шинкар, з шаною вклоняючись Понсе.
— Більш-менш, — відповів той, бо завжди сторонився лікарів за званням.
— О! Більше, месьє, дійсно, що більше. Знаю я тих дурисвітів з Факультету: спочатку пограбують, а потім ще й зі світу зживуть. Я маю більше віри до рослинних рецептів, особливо, якщо вони східні.
Жан-Батіст не став нічого додавати й заважати цьому чоловікові говорити самому. Підіймаючись до своєї кімнати, він чув, як той переходив від столу до столу та розносив новину про його професію, і лікар ловив на собі погляди, повні поваги.
