Майже всі оголошення про рейси — за винятком особливих ситуацій — були заздалегідь записані на касетні стрічки. Хоча для слухача кожне оголошення здавалося повним, це було не так, бо складалося воно з трьох окремих записів. Перший повідомляв про етап посадки, початок, продовження чи закінчення; другий називав рейс та авіакомпанію; у третьому записі були вказані номери виходу та залу. Позаяк три записи йшли один за одним без зупинок, вони звучали як єдине повідомлення.
Люди, яким не подобалася псевдолюдська автоматизація, інколи тішилися, коли пристрої озвучення оголошень про рейси ламалися. Час від часу в якійсь частині машинерії щось застрягало, і тоді пасажирів із пів десятка рейсів відправляло до одного виходу. Результат — катастрофа, в яку потрапляла тисяча або й більше збентежених, нетерплячих пасажирів, — був справжнім жахіттям для будь-якого працівника авіакомпанії.
Сьогодні, у випадку з Рейсом Два, пристрій спрацював.
«…пасажирів, у яких підтверджене бронювання. Посадка в літак буде здійснюватися через вихід номер сорок сім Синього залу „Д“».
Наразі тисячі людей у терміналі почули оголошення про Рейс Два. Деякі зі слухачів стурбувалися більше, ніж решта. Інші, ще не стривожені, долучаться до них ще до кінця ночі.
Понад сто п’ятдесят пасажирів Рейсу Два почули оголошення. Ті, хто зареєструвалися, але ще не дісталися виходу номер сорок сім, поквапилися до нього, кілька щойно прибулих ще струшували сніг з одягу.
Старша стюардеса Ґвен Мейген проводила попередню посадку кількох сімей з малими дітьми, коли оголошення луною відбилося від стін телетрапа. Вона скористалася внутрішнім телефоном кабіни екіпажу, щоби повідомити командира Енсона Гарріса, і приготувалася до напливу пасажирів протягом наступних кількох хвилин. Обійшовши пасажирів, командир Вернон Демерест пригнувся, зайшов на борт та поквапився вперед, зачиняючи за собою двері кабіни.
Енсон Гарріс, що працював разом із бортінженером Саєм Джорданом, уже почав передпольотну перевірку.
— Добре, — сказав Демерест. Він прослизнув на праве сидіння другого пілота і взяв планшет з відомістю технічного контролю.
Джордан повернувся на своє звичне місце позаду.
Мел Бейкерсфелд, який досі перебував у центральному залі, почув оголошення й згадав, що «Золота Каравела» — це рейс Вернона Демереста. Мел щиро пошкодував, що знову, коли випала нагода припинити або хоча б зменшити ворожість між ним та його шваґром, усе закінчилося провалом. Тепер їхні професійні стосунки стали — якщо це взагалі можливо — ще гіршими, ніж раніше. Мел застановився над тим, скільки в цьому його провини; частина точно, бо Вернон, здавалося, дуже вправно вмів знайти найгірше у Мелі, а сам Мел вважав, що більша частина відповідальності за їхню незлагоду лежить саме на плечах Вернона. Почасти проблема полягала в тому, що Вернон вважав себе особою вищого ґатунку й обурювався, коли інші з цим не погоджувалися. Дуже багато пілотів, з якими Мел знайомий, — особливо командирів — думали про себе так само.
Мел досі спалахував гнівом, коли згадував, як Вернон після засідання комісії з питань аеропорту запевняв, що люди на кшталт Мела — це ті, «які вічно сидять за своїми столами і мають мізків не більше, ніж у пінгвіна». Так, наче пілотувати літак, подумав Мел, це щось таке, бляха, екстранеймовірне, порівняно з іншими посадами!
Та все одно Мелові хотілося б сьогодні на кілька годин знову стати пілотом та полетіти — до чого саме готувався Вернон — рейсом до Рима. Він пригадав, як Вернон сказав, що завтра насолоджуватиметься італійським сонечком. Мелові наразі доведеться обійтися трішки, зовсім трішки гіршою ситуацією, працюючи з авіаційною логістикою на землі. Сьогодні грубі пута землі здавалися грубшими, ніж зазвичай.
Лейтенант поліції Нед Ордвей, який відійшов від Мела Бейкерсфелда кілька хвилин тому, почув оголошення про Рейс Два через відчинені двері невеликого відділу безпеки, що розміщувався неподалік головного залу. Ордвей сидів у відділі та слухав телефонний звіт чергового у відділку поліції аеропорту. Згідно з радіоповідомленням з патрульної машини, великий наплив приватних автомобілів, переповнених людьми, в’їжджав на паркінг, який насилу міг їх умістити. Опитування показало, що більша частина пасажирів — це члени громади Медоувуда — учасники демонстрації проти шуму, про яку лейтенант Ордвей уже чув. За наказами лейтенанта, сказав черговий, поліцейське підкріплення вже їде до терміналу.
За кілька сотень футів від лейтенанта Ордвея, в зоні очікування для пасажирів, старенька з Сан-Дієґо, місіс Ада Квонсет, припинила розмову з молодим Пітером Коуклі з «Транс Америки», оскільки обоє прислухалися до оголошення Рейсу Два. Вони сиділи разом на одній з чорних, оббитих шкірою лавок. Місіс Квонсет саме описувала чесноти свого чоловіка-небіжчика, послуговуючись такими ж словами, якими королева Вікторія, мабуть, говорила про принца Альберта.
— Така добра людина, такий розумний і красивий. Ми з ним зустрілися, коли він був уже старший, але я думаю, що в молодості він дуже нагадував вас.
