— Можливо, і не треба нічого робити. Але ваші люди співпрацюють з нами, тож я подумав, що краще поділюся інформацією.
— Дякую, містере Стендіш. Я передам нашому керівникові ТУО, а він, можливо, попередить командира літака.
Коли митний інспектор пішов, Таня підвела погляд на годинник у терміналі — за хвилину одинадцята. Подавшись до керівництва «Транс Америки» на антресольному поверсі, вона розмірковувала: вже надто пізно повертатися до виходу на посадку Рейсу Два; якщо він ще не покинув вихід, то це точно відбудеться через кілька секунд. Вона задумалася, чи керівник транспортного управління округу ще у себе в кабінеті. Якщо він вважатиме, що ця інформація важлива, то попередить командира Демереста по радіозв’язку, поки літак буде ще на землі, рулитиме. Таня поквапилася.
Керівника ТУО в кабінеті не було, проте там виявився Пітер Коуклі.
Таня гаркнула на нього:
— Ти що тут робиш?
Молодий працівник «Транс Америки», якого обдурила маленька старушенція з Сан-Дієґо, понуро описав, що трапилося.
Пітер Коуклі вже встиг дістати прочухана. Лікар, якого за сім миль пішки викликали до жіночої вбиральні, дуже чітко висловив свою лють. Молодий Коуклі очікував такої ж або й сильнішої реакції від місіс Лівінґстон. Вона його не розчарувала.
Таня вибухнула:
— Блін, блін, блін! — Вона не спинялася: — Я хіба не попереджала тебе, що в неї купа різних штучок?
— Так, попереджали, місіс Лівінґстон. Здається, я…
— Та яка вже різниця?! Сідай за телефон та дзвони на всі виходи на посадку. Попередь їх, щоби пильнували стареньку, невинну жінку в чорному — ти знаєш, як її описати. Вона збирається до Нью-Йорка, але може полетіти обхідним шляхом. Якщо хтось її помітить, нехай агент відправлення затримає та зателефонує сюди. Її не можна пускати на жоден рейс, що б вона не говорила. Поки ти цим займешся, я подзвоню іншим авіакомпаніям.
— Так, мем.
У кабінеті було кілька телефонів. Пітер Коуклі взявся за один, Таня — за інший.
Вона знала напам’ять внутрішні номери «ТВЕ», «Американ Юнайтед» та «Норзвесту»; ці авіакомпанії мали прямі рейси до Нью-Йорка. Говорячи спочатку зі своєю колегою з «ТВЕ», Дженні Генлайн, вона краєм вуха чула голос Пітера Коуклі: «Так, дуже стара… в чорному… коли побачите, то можете спочатку навіть не повірити…»
Інтелектуальна сутичка між нею та винахідливою, слизькою Адою Квонсет продовжилася, усвідомила Таня. Хто зрештою, задумалася вона, кого перехитрує?
На мить Таня зовсім забула про розмову з митним інспектором Стендішем та намір знайти керівника ТУО.
На борту Рейсу Два лютував Вернон Демерест:
— Якого дідька нас ще тримають?
Третій та четвертий двигуни на правому боці літака Н-731-ТА працювали. В літаку відчувався їхній пом’якшений, але виразний гул.
Через бортовий переговорний пристрій пілоти дістали від супервайзера наземного обслуговування дозвіл на запуск третього й четвертого двигунів, але досі чекали дозволу запустити перший і другий, які зазвичай не працювали, доки не замкнуть усі двері. Червона лампочка на панелі керування згасла хвилину-дві тому, показуючи, що задні двері фюзеляжу надійно зачинилися; одразу ж після цього задній телетрап відвели від борту літака. Але інша яскрава червона лампочка досі світилася, показуючи, що передні двері пасажирської кабіни не зачинені, а якщо глянути з вікон кабіни екіпажу назад, то можна було побачити, що передній телетрап досі на місці.
Обернувшись у правому кріслі, командир Демерест скомандував бортінженерові Саєві Джордану:
— Відчини двері.
Сай Джордан сидів позаду пілотів за складною панеллю приладів та органами керування двигуном. Тепер він трохи звівся, витягуючись довготелесим тілом, та відпустив двері кабіни екіпажу, які прочинилися назовні. У дверний проріз у передньому пасажирському салоні вони побачили приблизно пів десятка людей в уніформі «Транс Америки», серед яких була і Ґвен Мейген.
— Ґвен! — гукнув Демерест до неї. — Якого дідька робиться?
Ґвен була схвильованою.
— Кількість пасажирів у туристичному класі не збігається. Ми вже двічі перерахували; досі не можемо узгодити пасажирську відомість та квитки.
— А супервайзер наземного обслуговування там?
— Так, перевіряє наші перерахунки.
— Я хочу з ним поговорити.
У цей період польоту літака будь-якої авіакомпанії завжди існувала проблема влади. Номінально тепер усім мав би керувати командир, але він не міг ні запустити двигуни, ні вирулити без дозволу супервайзера наземного обслуговування. І в того, і в того була одна мета — відправити літак за графіком. Проте різниця в обов’язках інколи призводила до суперечок.
За мить супервайзер наземного обслуговування, в уніформі з однією срібною смугою, яка вказувала на його звання, прибув до кабіни екіпажу.
— Мужик, слухай, — почав Демерест, — знаю, в тебе проблеми, але і в нас також. Скільки нам тут ще сидіти?
— Я щойно наказав ще раз перевірити квитки, командире. У туристичному класі на одного пасажира більше, ніж повинно бути.
