До книги увійшли три нові романи Богдана Бойчука, члена Нью-Йоркської групи, поета, прозаїка, перекладача, літературного критика. Ця глибока, філософська, життєлюбна, пристрасна і відверта проза зацікавить як інтелектуалів, так і широке коло читачів, розважить і здивує, змусить замислитися над своїм життям і, можливо, переконає, що варто щось у ньому змінити.
Степ простелявся вусібіч, мов вічність. На тоненькій лінії обрію появилася чорна постать чоловіка. Він спішив у південно-західному напрямі. Часом спурхував у повітря, мов ворон, часом зникав у високих травах.
Перед полуднем чоловік зупинився, глянув уперед і на виднокрузі побачив жмут дерев, які тулилися до садиби. Він з полегшенням віддихнув і випростався, наче скинув з плечей тяжкий тягар. Зняв з голови капелюх з широкими крисами і витер чоло. Довге чорне волосся, зав'язане ззаду, сповзало по спині. Вигляд у чоловіка був аскетичний. Він був худий, високий, а з видовженого смуглявого обличчя виставали гострі вилиці й світили великі темні очі. Тільки повні чуттєві губи оживляли те обличчя.
Чоловік — його охрестили Аліпієм II на домагання матері — був схожий трохи на заможну людину, бо мав на собі жилетку зі срібними ґудзиками і срібний ланцюжок, який звисав між діркою для ґудзика й правою нижньою кишенею жилетки; був також трохи схожий на художника або філософа, бо мав на собі вузькі штани, широку пелерину і згадуваний уже капелюх із широкими крисами.
Аліпій II присів на камені, запхав голову в широку, також чорну, торбу, понишпорив у ній і витягнув кусок черствого хліба, сало й пляшку вишневого соку. Він шарпав зубами хліб так пожадливо, наче був сердитий на нього. Аліпій II два дні уже нічого не їв, бо, захоплюючися красою степу та думаючи про Наречену, забував їсти. А тепер, коли побачив жмут дерев і садибу, заспокоївся, — тепер він знав, що дійде до Нареченої. І, присівши, щоб трохи віддихнути після довгої подорожі, відчув великий голод. Його шлунок наче роздирали зубами собаки. Тому він з такою люттю кусав хліб і сало й запивав соком.
Коли Аліпій II заспокоїв голод, в його тіло почала проникати втома, мов густа рідина. Він розтягнув на траві пелерину, приліг і відразу заснув. Йому снилося, що він ішов городом дивовижних, небачених досі квітів, які розтулювали пахучі уста й цілували його. Квіти підростали вище й вище, височіли вже понад його головою, і він не бачив, куди далі йти. Нараз Наречена почала трощити квіти й наближатися до нього. Він не бачив її обличчя, а тільки голе й глибоке, як безодня, тіло. Вона тягнула його в безодню свого тіла, а він усією силою опирався. Нарешті вона вхопила його за рамена, припала устами до його губ — він і далі не бачив її обличчя, а тільки червоні, розпалені губи — і почала всмоктувати його в себе. Аліпій II відчув, як верхня частина його тіла входила в її прохолодне, як криниця, горло. Він перелякався, шарпнувся з усієї сиди назад і почув різкий біль у половині тіла, начеб був розірваний надвоє, начеб верхня частина тіла залишилася в горлі Нареченої, а нижня стояла зовні перед нею. Біль був такий раптовий і нестерпний, що Аліпій II прокинувся між пахучими степовими квітами і травою.
Подібні сни тривожили його кожної ночі. Це, мабуть, тому, що він ішов до Нареченої з почуттям страху. Він бачив її тільки раз у житті, коли їй сповнилося десять років. Вона не була гарна, нічим не захоплювала його. Тому, ідучи тепер до неї, Аліпій II не мріяв застати її красивою, але надіявся і бажав, щоб вона була хоч доброю.
Сонце починало опускатися вниз, коли Аліпій II підвівся. Він накинув на плече торбу, натягнув пелерину, насунув на голову широкий капелюх і подався в напрямі садиби, яка ще видніла в далечині. Він не спішив уже, бо знав, що дійде до Нареченої. Вряди-годи спурхував у повітря, щоб не наступити на жучка, гусеницю чи мурашку. Він радів з кожної живої істоти і йому боліла смерть найменшої комашини. Бо у смерті не було ясности, не було радости, а тільки холод і темрява. А це смутило його. Час від часу Аліпій II присідав і зникав у траві. Його увагу притягала якась маленька квіточка, яка не могла пробитися до сонця крізь високі трави й ниділа. Аліпій II розгортав траву й підтримував ту квіточку на дусі — щоб жила, щоб раділа своєю красою і красою світу.
Коли наблизився вечір, садиба зникла з його виду. Щоб не заблудити, він присів під розлогим кущем калини й занурився в думки. Майбутнє з Нареченою тривожило й захоплювало його. Воно ввижалося йому, немов чудесний безмежний сад, але під кожним деревом у тому саду лежала причаєно темрява й лякала його. Він намагався оминати ту темряву в думках, але вона силою пхалася в них.
Аліпій II переночував під тим кущем. А коли пробудився ранком, з'їв рештки хліба, випростався і глянув на обрій. По ньому ринула злива радості — садиба Нареченої була, на диво, близько, не більше чотирьох годин ходу. Він накинув на плечі пелерину й у захваті поплив травою туди.
