Своє перше заняття після повернення додому Сара проводить як у тумані — через зміну часових поясів. Вона давала студентам завдання на час своєї відсутності: «Напишіть мідраш про перехід Червоного моря в тому жанрі, який ви ще не використовували на наших заняттях». Тепер, слухаючи студентів, вона виявляє, що результати вийшли різні. Мішель написала оповідання про єврейську дівчину, закохану в єгиптянина, якій доводиться спостерігати, як її коханий тоне разом зі своїм конем і колісницею в морі. Дівчина, природно, відмовляється приєднатися до Міріам та інших жінок, коли вони співають і танцюють, святкуючи перехід моря й досягнення безпечної землі. Замість цього вона пише власну пісню й сама співає її в пустелі. Браян написав есей із питаннями, гіпотезами та прикладами у справжньому стилі мідраша. Він починається так:
Прослухавши сім сторінок, Деббі дивиться на Сару й запитує в своїй прямолінійній манері: «Це — креативна праця?».
Сара трохи роздратована. «Давайте дослухаємо Браяна», — каже вона.
«Вибачте», — бурмоче Деббі.
Коли настає черга Іди, вона хитає головою. «Я вибачаюся, — каже вона, — я не змогла виконати завдання. Все ще чекаю на ідею».
«Будьте сміливішою», — радить їй Мішель.
«Так, у мене з цим теж погано, — каже Деббі. — Ви коли-небудь пробували мозковий штурм?».
Сама Деббі написала автобіографію священної кішки фараона:
Коли Деббі завершує, Сара киває: «Це дуже… несподівано й інтригуюче», — каже вона. Її нудить від цього. Роза оселилася в колишній кімнаті її старшої доньки Міріам. Сара возить її дивитися квартири. Кожного дня вона її вивозить і кожного дня Роза заявляє, що в жодній із них жити геть неможливо й найщасливішими для неї були лише ті часи, коли вона жила в сім’ї.
«Цікаво, — запитує у Сари Мішель, — чи можемо ми виконувати завдання не в стилі мідраша? Бо мені, наприклад, важко весь час прив’язувати свої почуття до Біблії».
«Це і
«Може, ми спробуємо просто написати історію, яка відбувається в наші часи?» — питає Мішель.
Їда додає: «Було б непогано, якби ви принесли свій власний мідраш, щоб ми подивилися».
«Ви колись писали мідраш?» — питає Браян.
«Так, здається, писала — багато років тому, — каже Сара. — Я пошукаю. Але хочу нагадати вам усім, що творчість — це важка праця, й що митець дивиться на обмеження як на можливості. Отже, в наступному завданні вашим обмеженням буде заборона вживати слово “я”».
«Нічого собі!» — стогне Деббі.
«А слово “мене” можна вживати?» — питає Мішель.
«А решту займенників можна?» — питає Браян.
Цього вечора Сара робить гамбургери, й вони втрьох сідають вечеряти — Сара, Ед і Роза, яка їсть свій бургер на тарілці, за допомогою ножа та виделки. «Я чув, тобі не сподобалася “Гелена”», — звертається Ед до матері.
«Умови там розкішні», — каже Сара.
«Розкішні, ма?» — питає Ед.
«Холодно».
«Що? Ви ж говорили, що кондиціонер працює чудово!» — каже Сара.
«Я кажу про холодну атмосферу. Як у якійсь установі».
«Так це і є установа», — каже Ед.
«Так, це для мене не дім».
«У них чудовий басейн».
«Я не плаваю», — зауважує Роза.
«І у них є автобуси до Кеннеді-центру — на всі заходи».
«Ти могла б ходити на симфонічні концерти й на балет, ма. І в театр».
«Я цього не люблю», — каже Роза.
«Чого ти не любиш?».
«Людей. — Роза стукає пальцем по скроні. — Вони пришелепкуваті».
Capa хитає головою. «Там чудові люди. Культурні!».
«Ти бачиш те, що хочеш бачити», — каже їй Роза.
Ед бере ще один гамбургер під несхвальним поглядом Сари. «Скоро прибудуть твої меблі, ма. Нам треба тебе десь поселити».
«Знаєш, там кожного тижня буває камерна музика», — говорить Сара Еду.
«Слухай, я ось тобі що скажу, ма, — каже Ед. — Ми з Сарою переїдемо до “Гелени”, а ти залишишся тут. Як тобі таке?».
