Глушник дивився у морок закутків, намагаючись намацати втікачів, зіткнення з якими давало йому певні шанси на виживання. Зустріч же з тими, хто проривався за його спиною в кафе, чавлячи натовп, таких шансів не залишала. Жодних. Бажання вирватися звідси виявилося настільки всепоглинаючим, що він біг, не замислюючись про напрямок, і мало не заблукав, шукаючи наступні двері, що їх відчинили до нього у той самий спосіб, — хвалити Бога, вони не були нічим заставлені, функціонуючі, просто замкнені на ключ.
Борис біг на одному короткому диханні, яке — знав точно — ось-ось закінчиться, і більше не думав, що ж насправді сталося там. Він не знав, що за кілька секунд до цього опер міського управління внутрішніх справ — його тезка, відчинивши вхідні двері, зустрівся віч-на-віч з тим, чия персона не йшла ні в яке порівняння з його власною. Це був Великий Друзь, який уже два роки перебував у розшуку за розбійний напад на банківське відділення, під час якого загинуло троє оперативників. Тоді він зумів ушитися, але спільники, яких взяли — всіх без винятку, здали його. І Сердюк, і Можейко знали його в обличчя завдяки попереднім «заслугам» і тепер так несподівано і, що вже казати, недоречно зустрілися з ним під час проведення зовсім іншої операції. Для самого рецидивіста зустріч ця, звісно, виявилася ще більш недоречною. Друзь таки зорієнтувався швидше за оперативників, котрі, напевно, навіть у мить, коли той вихоплював ТТ, ще не вірили власним очам.
Борис не міг знати, що коли оперативники також вхопилися за зброю, бандит вчепився у волосся якійсь студентці, затуляючись нею, а його спільник Кача вже відчиняв двері до кафе, покотивши просто перед собою маленьку ребристу гранату, що завжди лежала в кишені. Тому з невеличкого вестибюля усі рвонули врізнобіч: обидва бандити — у комп’ютерний зал, знаючи, що двері направо зачинені, а оперативники назад, збиваючи дверима колегу — Можейка, який саме брався за ручку. Наступної секунди всі троє котилися сходами вниз, натикаючись один на одного. Ситуація, поза сумнівом, була критична, тому з РАФа миттєво почали скакати міцної статури хлопці у камуфляжах. Тим часом Облом із дикою гримасою завів мотор і рвонув з місця, таранячи задки той самий мікроавтобус, який спробував перегородити виїзд. Оперативники ще лежали на сходах, очікуючи вибуху, коли Великий Друзь уже продерся крізь приміщення кафе, розкидаючи все навколо, і дірявив зі свого ТТ замки, що не відмикалися вже понад два роки.
Опинившись у темних коридорах зачиненого корпусу, Борис, звуки за спиною якого не спонукали оглядатися, побіг до кінця і праворуч — єдиним шляхом, який він ще пам’ятав. Туди, де крізь великі вікна напівпідвального приміщення пробивалося світло. У будинку поруч знаходився бар, і гарно освітлений його вхід розріджував темряву в глухому кінці коридору, де в закутку біля вікна були складені якісь великі стенди. Десь із паралельного коридору почувся звук розбитого скла, а ще десь — хоч убий він не міг зрозуміти, де саме, — вже гупало безліч ніг. Раптом заблимало світло денних ламп, і гримнули два постріли. Ні, не гримнули — ляснули так, що можна було оглухнути, зовсім, здавалося, поруч. Вирватися, за будь-яку ціну вирватися!
Гарячково, тремтячими пальцями насилу відкривши нижнє вікно у боковому закутку, він таки виліз назовні. А позаду вже хтось гупав сходами, спускаючись у напівпідвал. Воля дихнула йому в обличчя свіжим, ледь вологим повітрям ями, в якій ховалося майже все вікно. Ну… Дай Боже ще вилізти з цієї ями. Вона виявилася не такою вже глибокою, якраз до того рівня, де в людини ховається відчуття смерті. Підскочити, спертися на край зігнутими руками, а потім підтягтися…
Вони бігли освітленим провулком з-за рогу будинку — троє, якраз щоб перехопити його саме тут. Он воно як. Тепер кінець. Це мало статися. Найгірше, що не доробив того, що належало зробити обов’язково. Шкода…
І раптом він почув, як хтось відчиняє вікно поруч, у сусідній ямі, куди виводить паралельний коридор. І звідти ж — постріл. Троє, що бігли Борисові навперейми, вмить розпласталися на землі, а з сусідньої ями, підтягнувшись на руках, виліз чоловік з пістолетом у руці. Той, що ввірвався до комп’ютерного залу першим. Ось він стає на повний зріст і…
— Стій! Кидай зброю! Лицем на землю!
Двоє підводяться і йдуть до нього, наставивши пістолети. Господи, це наче сон. Виходить, ловлять таки не його? Хто ж і кого? І чому це відбувається навколо його персони? На його долю і без цього досить. Звідки Борисові було знати, що і ті, й інші прийшли сюди за ним.
Постріли пролунали біля самого вуха, і той, кого ловили, дременув уздовж стіни, продовжуючи стріляти. Йому відповіли, і всі троє побігли за ним, пригинаючись за деревами та кущами. А там чулися ще якісь постріли. Господи, ти даруєш мені шанс!
