У книзі освітлено період історії України від її перших відомих нам початків, і далі до 1991 року.Книга Олександра Боргарда відзначається культурною гостротою суджень і науковим підходом до аналізованих історичниї подій. Чітка логіка викладу і аналізу матеріалу – основа цієї ґрунтовної розвідки, яка у певному сенсі є безпрецедентним явищем у огромі сучасної історіографічної літератури. Небайдужість і глибокий патріотизм – це ті дві риси, які безпомильно маркують творчість дослідника і привертають увагу до його книг людей часом діаметрально протилежних політичних та естетичних поглядів. «Аналітична історія» має стати настільною книгою кожного свідомого і небайдужого інтелігента в сучасній Україні.Зазначимо, що центр ваги цієї історико–публіцистичної праці лежить не стільки в тому аби відтворити минуле, а головне, щоб його проаналізувати. Щоби принаймі не наступати на ті ж самі граблі. Щодо цього, процитуємо радше самого автора:«Нас тут цікавлять саме історичні події, як наслідок певних причин. Будуть цікавити рушійні сили подій, та те, що могло би бути якби змінилися певні причини. Тобто нас цікавитимуть не так самі історичні події як такі, а радше те, звідки вони виникають, та до чого та в який спосіб призводять. Оце ми й будемо вважати якоюсь мірою, не більше – аналітичною історією».Відповідно стиль викладу обраний не стільки академічний, скільки публіцистичний, що має максимально поширити коло можливих читачів. Це, деякою мірою, не можна вважати новацією бо є продовженням досвіду П. Штепи, М. Мироненка, Є. Гуцала та багатьох інших.
Україна довгий час була лише частиною російської імперії, власне – її колонією. До неї вона була остаточно приєднана завдяки війні 1709, яку – хоч і в союзі зі Швецією, ми тоді програли, так і не приклавши всіх можливих зусиль для перемоги. Та й були за це покарані трьома століттями ворожої окупації. Року 1711 недоумкуватий російський цар на Пруті потрапив був у полон до турків, але скористався продажністю турецького командуючого та звільнився за хабар з полону, з усією армією. Султан потім стратив за це свого командуючого, але – було пізно. Чи не могли тоді козаки винищити відступаючу армію окупантів? – безумовно, могли; але – не винищили.
Якщо коротко висловити саму сутність імперії, то нею є агресія. Насамперед – пряма, теренова: поширення за рахунок сусідів, захоплення чужих земель та цілих країн. За цим іде всяка інша агресія: економічна, демографічна, генетична, мовна, культурна. Витіснення місцевої мови та культури, або їх пряма заборона. Як заборонена була 1863 П. Валуєвим українська мова в Україні: “нікакого малоросійского язика нєт і бить нє можєт”. Або як заборонена була ірландська мова в Iрландії, після її остаточного приєднання до Британської імперії. Натомість нав’язуються імперські мова та культура, як правило відсталі, але пропорційно агресивні.
Iсторія народу є невід’ємною частиною культури, та нищиться в імперіях чи не в першу чергу. В них вона – галузь науки, – підлягає заміні мітом та фальшуванню. Бо, не істина, не те, що було насправді, цікавить історію тепер, радше – якраз навпаки. Відтепер вона має виконувати наступні завдання.
1. Представити агресора – не агресором, упаси Боже, а як чи то миролюбного “освоітєля”, чи то навіть “освободітєля”. А кримінальні злочини власної історії намагається перетворити на “подвігі во славу отєчєства”; ні більше, але й не менше.
2. Позбавивши завойований агресією нарід власної культури та історії, – спромогтися “довести”, що у нього їх ніколи й не було “народи нєісторічєскіє”, за термінологією наукового шахрая XІX ст. Н. Я. Данілєвского.
3. Поспіхом замінити відібране – власною культурою та історією. Останньою, як це плине з попереднього, – не справжньою, а вигаданою. “Довести”, що крім “вєликой історії” агресора – у підвладного народу жодної історії не було і не могло бути. Ніколи.
Як це діє, та з якими наслідками, – розповідається у Доп. І, на прикладі тiєї ж російської імперії.
Саме звідси, з усього попереднього та ні звідки більше, походять усі ті дурні балачки, що “пєрвая ґосударствєнность в Восточной Європє била россійская”, “Кієвскоє ґосударство стало общєй колибєлью трєх народов: русскіх, украінцєв і бєлорусов”. Перелічувати їх тут треба саме в цьому порядкові, ніколи інакше. За старшинством? – чи за численністю? А може, як близнюків: за появою на світ? Зауважимо, що категорично не можна чогось там переставляти – лише у сакральних формулах.
На спростування подібних дурних нісенітниць і спрямовано пропоновану низку нарисів, що разом складають чи не першу наукову історію України, від самих її початків. Невдячна то справа – вичищувати Авгієві стайні імперської історичної брехні, та що поробиш, – конче необхідна. Тим паче, що наші професійні історики совєцької школи поки що з цим ніяк не квапляться, або взагалі – не паляться до цього.
До творення історіографії, опису історичних подій, – є два підходи, назвемо їх умовно: географічний та політичний.
Перший, це дослідження в часі того, що відбувалося на якомусь більш менш замкненому географічному терені. Припустимо – на найбільшому з Британських островів. З незапам’ятної древності, про яку, однак, уже є якісь певні відомості – та по нашi часи. Він є прийнятий у світі. Наприклад, польська “Iсторія Англії” Генрика Зінса (Варшава, 1971) – починається часами доісторичними, коли:
Найдавнішні знахідки дозволяють прийняти, що люди перебували там уже біля 250 тисяч років тому.
Але, історія як така починається значно пізніше, коли можна твердити щось, хоч більш–менш визначене:
Повніші відомості про Англію маємо тільки з біля 3 тисячоліття п. н. е., коли туди прийшли люди, що походили з іберійського півострова.
