Українське Полісся. Покинуті села Житомирщини. Кажуть, в одному з них із людьми відбуваються дива. Спочатку люди зникають, а потім — повертаються, але вже нічого не пам'ятають. Чудова байка для «жовтої преси». Але молода жінка Тамара Томіліна справді зникає в аномальній зоні. І справді повертається без пам'яті. Отже, це не казка… Історія ще більше заплутується, коли стає відомо: жінка, яка втратила пам'ять, незрозумілим чином причетна до вбивства крупного житомирського бізнесмена. А коли в покинутому поліському селі зникає ще одна людина, капітан Сергій Бражник приймає рішення йти в небезпечне місце сам… Які жахливі таємниці приховує безлюдне поліське село? Про це розкаже свою нову історію в книжці Аномальна зона Андрій Кокотюха. Традиції класичного «чорного» роману тут поєднані з традиціями української готичної прози. Книга читається на одному диханні, а несподівана розв'язка принесе справжнє задоволення.
— Чари нiколи не зникають
безслiдно, — пояснив Дамблдлор, —
i цi слiди бувають дуже виразнi.
Все почнеться завтра.
А сьогоднi в Шамрая був звичайний робочий день.
Звичайний робочий день — це коли зустрiчаєшся з рiзними психами i робиш вигляд, наче вiриш їм та сприймаєш їхню балаканину серйозно.
Iнакше не можна: тодi не повiрять йому.
Все почнеться завтра…
Дверi квартири на шостому поверсi старенької дев’ятиповерхiвки з поламаним лiфтом були оббитi старим коричневим дерматином. Хрест-навхрест його перетинав неглибокий порiз. З обох бокiв красувалися новенькi неушкодженi дверi: лiворуч броньованi, праворуч — iз суцiльного дуба, вкритi блискучим лаком. Номер потрiбної квартири на убогих дверях було написання крейдою, тодi як тi, хто окопався за «навороченими» дверима, цiлком обходилися без квартирних номерiв.
Шамрай натиснув пальцем на кнопку дзвоника. Дзвiнка зсередини не почулося. Вiн начавив ще раз, потiм ще, а тодi обережно постукав по порiзаному дерматину. Ефект нульовий. Тодi Шамрай постукав сильнiше, кулаком, i нарештi за дверима вчувся рух. Клацнув замок, дверi прочинилися на довжину старого, допотопного ланцюжка.
— Це ви? — сторожко запитали з-за дверей.
— Це я, — бадьоро вiдповiв Шамрай. — Вам документи показати?
Дверi зачинилися, аби за мить знову прочинитись, тепер уже — на всю ширину. Ланцюжок скинули. Хазяйкою квартири виявилася коротко стрижена лiтня жiнка, закутана в колись розкiшний i дорогий, а тепер просто старий раритетний оксамитовий халат iз драконами. Нижнiй край халату плавно переходив у самопальнi капцi з собачими мордочками — на кожному базарi таких повно.
Скiльки їй було рокiв Шамрай навiть не намагався прикинути. У поглядi, яким вона його змiряла, нiчого безумного не було. Та й по телефону голос звучав цiлком нормально.
— Документи можна купити будь-якi. Прилiпити фотографiю, ляпнути фальшиву печатку, i нате вам — готовий працiвник органiв.
— Я не працiвник органiв, — гумово посмiхнувся Шамрай. — Ви — Галина Григорiвна?
— Та ясно, що не звiдти, — буркнула жiнка в халатi. — Звiдти до мене вже не ходять. Прошу.
Ступивши крок убiк, Галина Григорiвна кивком запросила гостя проходити. Шамрай зайшов i тут же двома звичними рухами скинув туфлi. Хоча в квартирi було несподiвано брудно. Лiва шкарпетка, торкнувшись лiнолеуму в коридорi, тут же прилипла до якоїсь гидоти.
— Не треба було роззуватися, — зауважила хазяйка. — Це японцi скидають взуття бiля порогу. Але якщо вам так зручно…
— Я трошки японець, — спробував пожартувати Шамрай. — Чи китаєць, не знаю.
— Якщо китаєць, то я пригощу вас зеленим чаєм. Проходьте на кухню. Нам однаково туди.
За чотири роки спiлкування з подiбною публiкою Шамрай вже звик до того, що практично всi персонажi його дописiв — самотнi, живуть у злиднях або на межi злиднiв, проте вперто не помiчають цього. Тому вiн змушений був визнати: такi люди набагато щасливiшi за нього i за таких як вiн. I вже точно щасливiшi за рiзних там мiльйонерiв.
Тому побачене на кухнi Шамрай сприйняв без огиди. Емальована мийка, в нiй — три брудних алюмiнiєвих полумиски, поруч — емальований кухоль у горошок, де киснув пакетик з-пiд чаю. На старому холодильнику, який нiяк не доживе останнi днi, — плетений кошик зi шматком булки, акуратно замотаним у прозорий одноразовий целофановий кульок. Стiл вкритий липкою квiтчастою клейонкою. Поруч — двi табуретки. На плитi — закiптюжений чайник, на стiнi — поличка, де стояла пiвлiтрова банка, повна алюмiнiєвих ложок та виделок, якi колись клали в столовках.
На пiдвiконнi примостилася бiла радiоточка: єдиний предмет обстановки, вимитий до чистого.
— Присядьте… як вас звати?
— Вiктор.
— Ага, присядьте, Вiкторе, я зараз. Чаю, чаю…
Рухи цiєї жiнки нагадували Шамраєвi рухи робота. Добре, нехай i не механiчної ляльки, проте на живу людину з усiма її радощами, бiдами та проблемами його нова знайома була мало подiбна. Хоча на нещасну злиденну тiтку — ще менше. Вогник у її очах Вiктор усе ж таки встиг помiтити. Не зовсiм здоровий, але ж — вогник…
Жiнка напустила в чайник води з-пiд крану, запалила конфорку, зламавши перед цим три сiрники, поставила воду на газ i викинула з кухля використаний пакетик. Сполоснувши посудину, вона взяла з пiдвiконня чашку з пощербленим краєм, теж сполоснула її, поставила перед гостем.
— Ви — мiцний?
— Я? — перепитав Вiктор.
— П’єте мiцний? Чай… мiцний п’єте?
— А, так-так, якщо можна.
Галина Григорiвна взяла з пiдвiконня коробочку з пакетиками дешевого зеленого чаю, кинула гостевi в чашку вiдразу два.
— Цукор?
— Нi, дякую, — чемно вiдповiв Шамрай. — То ви менi дзвонили…
— Я дзвонила не вам. Ви взяли трубку.
— Нехай, — погодився Вiктор. — Але говорили ви зi мною. Можете повторити чи показати хоча б те, що у вас тут вiдбувається?
