…Два дні підряд я вигадувала час, щоб перевірити свої думки, оту ідею. Дуже важко що-небудь робити по секрету в загальній каюті. Обов’язково зацікавляться і почнуть приставати з запитаннями — не той, так інший:
— Що це ви майструєте, Галю?
— Це що, новий винахід, Галю?
— Товариші, готується сенсаційне наукове відкриття в галузі гумової промисловості!
Звичайно, цю останню фразу сказав Вадим Сергійович. І знов-таки гадає, що дуже дотепно!
Але я нікому нічого не пояснила, а продовжувала робити своє діло. Зараз розповім, яке саме.
Склянки й чашки в нашому буфеті стоять у спеціальних гніздах, у пружних затискувачах. Це для того, щоб вони не розбилися при поштовхах — ну, зрозуміло, не під час польоту, коли все спокійне і навіть не гойднеться, а, наприклад, при зльоті чи посадці. І в тих гніздах є цупкі гумові прокладки. Вони круглі, з одного боку плескаті, а з другого — вдавлені, як маленькі блюдечка, щоб склянка або чашка міцніше трималась у гнізді. От я і взяла два таких гумових кружки і почала робити з ними досліди, щоб перевірити мою ідею. Певна річ, ніхто не розумів, у чому справа. А я не пояснювала. Всі мої припущення виявились правильними! Тоді я розшукала кілька шурупів та викрутку і приховала їх до ночі. А вночі я закінчила свою роботу і перевірила мій винахід уже в дії. Здорово вийшло! Прямо краще й не треба! Можна було спокійно лягати спати, хоча, правду кажучи, мені страшенно важко було дочекатися ранку: хотілося одразу розбудити всіх і показати. Але я, зрозуміло, стрималась.
Зате ранком я підвелась раніше від усіх, зодяглась і трохи ще попрактикувалась, щоб відчувати себе певніше. І якраз, коли я вирішила, що можна будити товаришів, — Ван Лун прокинувся сам. Він сів у гамаку і побачив мене біля дверей. Ні, Ван Лун нічого не сказав, хоч я й помітила, що він дуже здивувався. А я спокійно, немов ні на що не звертаючи уваги, зробила ще крок, другий, третій… Ван Лун простягнув руку і штовхнув Сокола, який усе ще спав у сусідньому гамаку:
— Вадиме, тут якесь чудо! Мабуть, мені сниться. Погляньте, уклінно прошу!
Вадим Сергійович, протираючи окуляри, подивився в мій бік. А я незворушно йшла по підлозі каюти, роблячи широкі кроки. Дійшла до однієї стіни, повернула назад — і знову пішла по підлозі. І навіть жодного разу не посміхнулась, і взагалі не дивилась в їх бік, хоч і боялась, що ось-ось пирсну зо сміху.
Вадим Сергійович надів окуляри і здивовано вигукнув:
— Та що це, насправді? Скінчилася невагомість, чи що? Галю, як це ви умудряєтеся ходити по підлозі? Ван, ви що-небудь розумієте?
— Ні, — відповів Ван Лун. — Прошу вас пояснити.
— Що пояснювати, коли я сам нічого не розумію? Дивіться, іде немов по Землі! Хода, правда, трохи дивнувата, так ходять, кажуть, кавалеристи, похитуючись і широко розставляючи ноги, але все ж таки вона йде! Миколо Петровичу, дивіться, що наша Галя робить!
— Справді, Галю, як це у вас виходить? — здивувався розбуджений голосами товаришів Микола Петрович.
— Нічого особливого, Миколо Петровичу, — скромно відповіла я. — Маленький пристрій, навіть не вартий уваги.
— Оце ловко! — шумно обурився Сокіл. — Винайшла спосіб ходити по підлозі в невагомому світі і каже, що не варто уваги.
— У вас, Галю, вважаю, талант винахідника, — сказав Ван Лун, знизуючи плечима.
— Але скажіть все ж таки, як ви влаштували це, Галю? — повторив Микола Петрович. — Навчіть і нас.
— Дуже просто, Миколо Петровичу. Ось, будь ласка. Я взяла два гумові кружки з гнізд для склянок. Вибрала такі, які підійшли мені за розміром. І пригвинтила їх до каблуків.
— І що ж?
— І ходжу, як бачите.
— Товариші, вона глузує з нас! — вже зовсім обурився Вадим Сергійович. — При чому тут гумові кружки на каблуках? Що у нас, липуча підлога, чи що?
— Стривайте, стривайте, Вадиме, — спинив його Микола Петрович. — Я, здається, починаю догадуватись. Ван, ви розумієте?
— Ледь-ледь. Треба ще послухати Галю, — озвався той.
— Галю, ану, пройдіться ще! — розпорядився Микола Петрович. — І скажіть ясніше, в чому тут річ. Присоски?
Дивно, як швидко він уміє в усьому чисто розібратись! Я зробила ще кілька кроків і відповіла:
— Звичайно, присоски, Миколо Петровичу. Підлога в каюті рівна, гумова. Я натискую однією ногою, тримаючись за стояк. Кружок сплющується, видавлює повітря між своєю ввігнутою поверхнею і підлогою. А тоді зовнішній тиск притискує мою ногу до підлоги. Я ставлю другу ногу, притискую її вже без стояка, тримаючись на одній, першій, нозі. Вона теж немов прилипає до підлоги. Тоді я трошечки відхиляю вбік першу ногу, краєчок гумового кружка відстає, між ним і підлогою входить повітря — і нога відклеїлась, можна робити дальший крок. Ну, звісно, треба трохи попрактикуватися. Але все дуже просто.
— Втім, як ви додумалися до цього, дівчинко? — все ще здивовано допитувався Микола Петрович. — Адже це страшенно дотепно — і розв’язує проблему ходіння за умов невагомості.
