Гнат кивнув та щедро хлюпнув самогону на свіжу землю.
— Гарна горілка, — сказав він. — Йому сподобається.
— Він хотів її нам віддати після візиту до Борцеховського, — згадав Северин. — Перед тим, як роз'їхатися...
— Стільки днів провели разом, — мовив Пилип. — А я навіть не знаю, чи мав він дружину та дітей. Соромно.
— Годі тобі, брате, — махнув Северин. — Це мені соромно. Я підвів його двічі. Марко помер, втративши до мене всяку довіру. От від такого справді гірко.
— Наші сраки дурні врятував, — мовив Гнат. — А я в ньому ще сумнівався, йолоп безголовий. Без нього були би чортзна-де...
— Тепер він стоїть на чолі загону, — сказав Ярема. — Хлопці, яких тут поховано, всі нашого віку... Вони отримали доброго командувача.
Характерники замовкли. Якби у ніч полювання все склалося інакше, то зараз вони лежали би поруч із Вишняком. І скільки нових дубів зросло би тут після цього?
— А пам'ятаєте наш перший день разом? — спитав Чорнововк.
— Таке не забувається, — посміхнувся Ярема. — Ми його На-Сраці-Чиряком прозвали.
— То Книш сказав, ми лише повторили.
— У мене того дня пекельне похмілля було, — хитнув головою Гнат. — Блювати хотілося від найменшого звуку. А він, як п'явка, зі своїми скаргами... Хотілося його закопати до пекла ближче.
Всі тихо розсміялися.
— А коли Ярема заснув і Кремінь викрав наших коней, — нагадав Пилип.
— Конфуз був знатний, — покивав Яровий. — Досі ніяково.
— Я тільки зараз збагнув, як він нас намагався вчити, вказував на помилки, пояснював... Наче вчитель, — Гнат хотів було собі налити, але передумав. — Такий лицар був! Як він дозолив себе вбити?
— Йому стріляли в спину, — мовив Пилип. — Такий постріл і Мамая вбив би.
— Сподіваюся, тіло Борцеховського згодують свиням, — відповів Гнат. — Підступна мерзота!
Наступного року на нових атласах характерників з'явиться діброва під назвою «Діброва зниклих» чи «Дев'ятеро відважних». Як дико, подумав Северин, щороку друкувати мапу з могилами, старими і свіжими...
— У мене вдома родинна діброва схожа, — сказав Ярема. — Тільки біля кожного ще й табличка з ім'ям
та роками життя.
— А у Потойбіччі ці дуби такі самі, — зауважив Северин. — Єдині живі дерева з листям на тлі мертвих стовбурів. І там вони мають жолуді!
— Жолуді? Справжні? — здивувався Пилип.
— Мені здалося, що так. Я довго їх розглядав, але коли спробував забрати одного з собою, то він при переході розсипався на порох.
— Будь обережний, Щезнику, — сказав Пилип, повторивши слова Книша від учора. — Там чигають приховані небезпеки.
— Так само, як і тут, брате. Так само, як і тут.
Характерники помовчали над могилою, кожен у власних роздумах, вилили недопиту килинівку на землю та рушили до палацу.
За кілька днів листоноша привіз до маєтку повідомлення із датою та номером місця зустрічі.
Брат Полин розмовляв із конярем на ймення Семен, голомозим чоловіком із виразом обличчя настільки флегматичним, що скидався на статую, а мажордом усіляко намагався бути корисним.
— Семен працює у маєтку чотири роки та особисто провів обміни тогоріч, — розповідав Стефан. — Він знає вказане місце зустрічі, знає процедуру обміну, а також відомий стороні продавця в обличчя, тому не викличе жодних підозр. Насмілюся порадити його як найкращого кандидата.
— Чудово, — Самійло звернувся до коняра: — Віз має бути готовим завтра до півдня.
— Завтра? Туди їхати два дні вагітною кобилою. Що там робити ще три доби?
— Так, завтра, — характерник повернувся до Стефана: — Нам потрібно харчів на тиждень для десятьох персон.
— Негайно сповіщу кухню, — вклонився управитель.
— Чуєте мене? Кажу, що ми зарано приїдемо, — втрутився Семен. — Можна ще три дні зачекати.
— Чую, Семене. Зайві дні нам знадобляться, тому вирушаємо завтра.
— Як накажете, — не сперечався коняр.
Книш вийшов зі стаєнь і ледь не врізався в Чорнововка, який всю розмову простояв біля входу.
— Підслуховуєш, брате? — спитав Книш.
— Ні, — випалив Северин. — Тобто, я чув розмову, але ненавмисне.
— Це й зветься підслуховуванням. Яка у тебе справа?
— Хочу доповісти, що ми успішно виконали наказ щодо відпочинку та готові рушати далі, — звітував Северин.
— Оно воно що, — Самійло ледве посміхнувся. — А ваші поранення?
— Майже загоїлися. То дрібниці, — махнув рукою Северин, хоча нога досі боліла. — Брат Павич значно важливіший.
— Що ж, — кивнув Книш після коротких роздумів. — Я мав деякі сумніви, але якщо ви самі прагнете, то готуйтеся в дорогу. Наздожени того запопадливого мажордома та скажи, хай харчів готують на чотирнадцять персон.
— Буде виконано!
Северин розвернувся і готовий був кинутися навздогін, як Самійло гукнув його.
— Ще одне, брате.
— Слухаю?
— Мої накази виконувати беззаперечно. Ватазі так і перекажи, — інтонації призначенця нагадали Ігоря Чорнововка. — Зрозуміло?
— Цілком.
Пилип сидів на східцях, грав на варгані, Ярема закинув ноги на лавку навпроти, Гнат горічерева розлігся на перилах та споглядав стелю. Благу вість про дозвіл брата Полина зустріли радісним гамором.
— Останнє чаювання в альтанці-засранці, — плеснув у долоні Гнат. — Як вона мені остогидла. І палац цей ненавиджу!
