Інші призначенці кинулися на допомогу — всі, крім брата Полина, який дивився на рештки останнього противника із кам'яним обличчям, у світлі смолоскипів здавалося, що шрам на його обличчі оживає та смикається.
— Які будуть накази? — стомлено спитав Северин.
— Клич контррозвідку сюди, нехай перенесуть поранених, — розпорядився Самійло. — А ти збери всіх коней та наші речі. їх також сюди.
— Слухаюся, брате.
На шляху із підземелля хода Северина сповільнилася. Він йшов, спираючись рукою на стінку. Ненависть раптом зникла, наче вигоріла за мить, лишивши по собі важкий попіл.
Надворі було тихо. Кров із понівечених тіл напувала землю, паруючи у повітрі, у пошматованій плоті біліли кістки, з розпатраних тельбухів важко смерділо лайном. Крук, який почав бенкет на одному з тіл, сторожко подивився на Северина, вирішив, що загрози той не становить, та повернувся до видзьобування очей — спішив порозкошувати до того, як налетять інші крилаті брати.
Живіт Чорнововка знову стисло, на язиці розпли-влася гіркота. У запалі битви він перенісся на межу своїх почуттів, де насилля і смерть були такими ж природними, як зламані під час буревію дерева, але блискавки бою стихли — і за його межею не було нічого, крім безмежної, німої, чорної порожнечі. Може, батько занурився у неї так глибоко, що ніколи не міг повернутися, навіть якби справді того бажав. Хтозна...
Северин рушив між скривавлених тіл, вимучив кілька кроків, а потім, знесилений, упав навколішки і тихо застогнав. Розпач накрив його, ніби він видерся на височенну гору, аби побачити, що то був лише пригірок, звідки немає вороття, а справжня гора бовваніє далеко попереду, і верхівка її губиться поміж хмар.
— Молодий Чорнововк! Яка приємна несподіванка! Вітаю вас, — корчмар ґречно вклонився.
— Дякую, пане Буханевичу.
— О, прошу, просто Володимир! Ви надовго?
Северин поправив сакви на лівому плечі. Ворона, яка сиділа на правому, невдоволено каркнула.
— Кілька днів. Може, більше. Може, менше.
— Непередбачувана характерницька доля, — Володимир зазирнув під шинквас. — Де ті кляті... Я ж їх... А, ось вони. Нумер сім на другому поверсі, будь ласка.
— Дякую, — Северин поклав важкого ключа до кишені.
— Ваша нова супутниця? — корчмар із цікавістю подивився на ворону. — Я таких бачив у лицарів Полісся.
— Це поштовий птах, — зітхнув Северин. — Не відчепиться, доки не напишу відповідь. До завтра я планую її спекатися, тому не турбуйтеся.
— Жодних турбот, пане Чорнововку. Гостей немає, вона тут нікому не заважатиме. Головне, аби нічого не поцупила, бо їхнє плем'я полюбляє блискучі речі...
Ворона незадоволено каркнула, ніби образилася на зауваження про крадіжки.
— Також прийміть мої найщиріші співчуття.
Він знає про Кременя? Чи про Павича? Але то секретні відомості, звідки...
— Перепрошую?
— Нещодавно ви втратили батька, — сказав Володимир скорботно. — До мене дійшла звістка, що Ігор загинув за трагічних обставин.
— А, так, — Северин кивнув. — Дякую.
— За три місяці ви змінилися, — корчмар уважно придивився до нього. — Погляд став інший. Може, поділитеся якоюсь історією для моєї збірки? Готовий закластися, що ви маєте неабияку оповідку. Якщо хочете, нею можна розрахуватися за постій.
— Іншим разом, — відмовив Северин ввічливо. — Цього разу заплачу грошима.
— Розумію, — не наполягав Буханевич. — Свіжі рани болять найдужче. Подати вам обід?
— Було би чудово.
«Під тисячею лез» панувала тиша і темрява. Шаблі виблискували на стінах у порожній залі, табурети завмерли на столах ніжками догори, кімнати стояли зачиненими.
— Не сезон, — пояснив Володимир. — Помічника звільнив, сам з усім пораюся. Весь час змагаюся з собою у тавлію. Ви не граєте у тавлію?
— Захар намагався мене навчити, але гравець з мене ніякий.
Обідом, що виріс майже блискавично, можна було нагодувати двох Ярем. Ворона злетіла з плеча, примостилася край стола, клацнула дзьобом. Северин кинув їй кілька шматків м'яса.
Пилип, Гнат і Ярема рушили на постій до «Чорта і Ведмедя», володіння шляхетної родини Ярових у Буді. Северин сказав, що потребує тиші й самотності, та поїхав до Буханевича.
По обіді характерник вимився, закурив люльку та вмостився на ліжку. З дрімотою повернулися спогади останніх днів.
Після битви під пагорбом світ розмився, немов чорнило під дощем. Северин збирав речі, приводив коней, допомагав носити небіжчиків, опікувався пораненими. Вночі помер брат Промінь. Численні рани виявилися сильнішими за чари крові. Він став другим із загону брата Полина, чиє життя забрала битва. Перший загинув на полі бою.
На ранок перев'язаних Пилипа та Гната поклали на воза, яким правив Ярема, і разом із Катрею та другим контррозвідником, чиє ім'я Северин не запам'ятав, ватага рушила до Яструбиного маєтку. Мандрівка забрала добу, бо поверталися прямою дорогою. Северин сподівався заскочити у палаці брата Павича, але скарбничі повідомили, що Мирон Деригора разом із двома потойбічниками забрали Савку до Буди.
