нами порядок. У перші тижні після повернення з Богемії, так на ходу продовжив свою розповідь Аустерліц, він вивчав імена, дати народження й смерті похованих тут, він брав із собою додому то камінчик, то листочок плюща, одного разу навіть кам’яну троянду й відламану руку янгола. І хоча ці денні прогулянки в Тауер-Гемлетс мене дуже заспокоювали, сказав Аустерліц, проте ввечері мене охоплювала просто жахлива тривога, яка тривала годинами й годинами і з часом лише посилювалася. Очевидно, мені не надто допомагало те, що я знайшов джерело свого розладу, що, відкинувши всі минулі роки, міг ясно побачити себе тією дитиною, яку одного дня несподівано вирвали з її звичного життя: розум був безсилий перед давно притлумлюваними відчуттями покинутості й спустошення, які тепер різко вирвалися назовні. За найпростішими заняттями, як-от: зашнуровування черевиків, миття чайного посуду або очікування, поки закипить чайник, — мене проймав цей жахливий страх. Нараз у мене пересихало в роті, так ніби я вже багато днів лежав десь у пустелі, я починав судомно хапати повітря, моє серце вискакувало з грудей, мене всього кидало в холодний піт, навіть з тильного боку моїх тремтячих долонь, і все, на що я дивився, було вкрите якимось чорним полиском. Мені здавалося, що я зараз закричу, але з моїх уст не злітало ні звуку, я хотів вийти на вулицю, і не міг зрушити з місця, а одного разу, після довгої й болючої спазми мені уявилося, що я розірвався зсередини й шматки моєї плоті було розпорошено над якоюсь темною і далекою місцевістю. Я зараз не можу сказати, сказав Аустерліц, скільки таких нападів було в мене тоді, та одного разу, по дорозі до кіоску на розі Олдерні-стрит мені стало зле, я впав і вдарився головою об бордюр, після цілої низки лікарень і дослідних закладів мене перевели у шпиталь Святого Клемента, де я врешті прийшов до тями в одній із чоловічих палат, після того, — мені це згодом пояснили, — як понад три тижні перебував у стані психічної прострації, що не зачепила функцій життєдіяльності організму, але паралізувала всі мисленнєві та чуттєві процеси. У якомусь дивному, відстороненому стані, у якому я перебував під дією прописаних мені медикаментів, я прогулювався ось там, — промовив Аустерліц і показав лівою рукою на цегляний фасад лікарняного корпусу, що визирав з-за
високого муру, — безутішний та позбавлений будь-яких бажань, я ходив коридорами, годинами дивився крізь тьмяну шибку на цвинтар, посеред якого ми зараз стоїмо, і не відчував у власній голові нічого, крім чотирьох випалених стінок свого мозку. Згодом, коли мені трохи покращало, у далекоглядну трубу, яку позичила мені одна із сестер-жалібниць, я спостерігав за лисицями, які оселилися на цвинтарі, а також за білками, що рвучко стрибали то в той, то в той бік, а потім несподівано завмирали, часом у полі зору виникали обличчя самотніх людей, а ще, коли потроху смеркало, з плавними змахами крил регулярно з’являлася сова й широкими напівколами перелітала з одного надгробка на інший. Часом я заводив розмову з яким-небудь пацієнтом шпиталю, наприклад, одного разу це був покрівельник, який твердив, буцімто може чітко пригадати той момент, коли під час роботи у нього в голові, в одному конкретному місці, щось луснуло від перенапруження, і зі скрипучого транзисторного приймача, який стояв перед ним на одній із крокв, він уперше почув голоси провісників нещастя, які відтоді його постійно переслідують. Там я також нерідко думав про збожеволілого пастора Еліаса, сказав Аустерліц, як і про кам’яний будинок притулку в Денбіґу, де той так і помер. Тільки про себе самого, про свою власну історію та свій теперішній стан я був неспроможний думати. Лише на початку квітня, за рік після мого повернення з Праги, мене виписали зі шпиталю. Лікарка, що вела зі мною останню розмову, порадила мені пошукати неважку фізичну роботу, щось на кшталт садівництва, тож протягом двох наступних років із самого раннього ранку, коли офісні працівники потоками прямували до Сіті, я вирушав у протилежному напрямку, до Ромфорда, на свою нову роботу, у розсадник одного комунального садівництва, який розташовувався поряд із просторим парком, — тут разом із професійними садівниками було задіяно кілька інвалідів та осіб, які потребували душевного спокою.
Не знаю, сказав Аустерліц, чому саме там, але в Ромфорді за декілька місяців я більш-менш одужав, чи тому, що був у товаристві людей, позначених душевними недугами, але почасти також із веселою вдачею, а може, то був постійний, вологий і теплий мікроклімат оранжерей, м’який запах моху, що наповнював повітря, прямолінійні візерунки, на які натрапляло око, чи, може, сам ритм роботи, обережне проріджування й висаджування в горщики сіянців, пересаджування рослин, які вже достатньо підросли, догляд за парниками та полив за допомогою поливальниці з дрібним розсіювачем, що, напевне, було мені найбільше до вподоби.
