віконець, як вони шугають вулицями завмерлого від жаху міста, бачу натовпи людей, зігнаних на Зимовому велодромі у табір просто неба, бачу товарні потяги, якими невдовзі їх вивозили з Дрансі й Бобіньї; бачу картини їхньої подорожі Великим німецьким райхом, бачу батька, ще досі в своєму гарному костюмі та в чорному оксамитовому капелюсі на голові, бачу, як він сидить із прямою спиною, такий спокійний серед усіх цих наляканих людей. А потім я думав собі, що Максиміліан таки мав би вчасно залишити Париж, що він, напевне, поїхав на південь, пішки перейшов Піренеї й дорогою десь пропав. Або ж мені здавалося, як я вже казав, сказав Аустерліц, що батько досі в Парижі й просто чекає на, як то кажуть, слушну нагоду, щоб зголоситися. Такі відчуття виникали в мене виключно в тих місцях, які належали радше минулому, ніж сьогоденню. Якщо я, наприклад, десь блукаючи містом, зазирав у який-небудь тихий двір, у якому десятиліттями нічого не змінювалося, я майже фізично відчував, як сповільнюється течія часу в гравітаційному полі забутих речей. Мені здавалося, що всі моменти нашого життя збивалися докупи в єдиному просторі, так ніби майбутні події вже існували й лише очікували на те, щоб ми опинилися всередині них, так, як ми, приймаючи запрошення, опиняємося в якомусь конкретному будинку. І хіба не може такого бути, що ми і в минулому, у якому вже були і яке вже майже повністю стерлося, домовилися про зустрічі й мусимо відвідати там певні місця та певних людей, які ніби залишаються зв’язаними з нами навіть по той бік часу? Ось так, одного похмурого ранку я опинився на цвинтарі Монпарнас, заснованому Милосердними братами ще в XVII столітті, на полі, що колись належало до
