Будинок виявився величезним і безлюдним, на моєму шляху не трапилося жодної людини. Поблукавши з пів години, я опинилася в залі з високими стрілчастими вікнами та каміном, де за стом сидів чоловік і щось читав. Він напевно відчув мою присутність, бо, відірвавшись від книги, підняв на мене свої світлі очі. Не знаю, що в мене було за обличчя, але його рука потяглася до темно-сірої купи матерії перекинутої через спинку крісла.
Зрозумівши, я махнула головою, і рука завмерла, так і не торкнувшись тканини. Посмішка осяяла обличчя блондина, і він сказав:
- Із поверненням Богдана.
- Я рукавички вдома забула, - відповіла я.