— Я люблю пором,— збрехав Страйк. Насправді спускатися туди нерівними східцями було так важко, що поромник мусив йому допомагати, але він знав, що рідним буде приємно почути інше.— Одразу згадую, як у дитинстві ви мене возили до Фалмута.
Люсі незворушно спостерігала за ним з дверей вітальні. Люк і Адам не захотіли відірватися від шоколадних пластівців, але задиханий Джек прибіг у коридор і сказав:
— Дякую за значки, дядьку Корме.
— Я тільки радий,— відповів Страйк і скуйовдив хлопчику волосся.— Бувай, Люсі,— гукнув він. І додав: — До зустрічі, Джеку.
Кімната в пансіоні, де зупинилася Робін, ледь уміщала вузьке ліжко, комод і врізаний у куток хисткий умивальник. Стіни були поклеєні бузковими шпалерами в квіточки (Робін підозрювала, що навіть у сімдесяті таке вважалося несмаком), постіль була вогка, а вікно так-сяк завісили кривими жалюзями.
У жорстокому світлі єдиної лампочки, якого геть не пом’якшував плетений абажур, на Робін з дзеркала дивилася змучена й неохайна жінка з фіолетовими синцями під очима. В наплічнику вона мала тільки ті речі, які завше брала на стеження: шапку, щоб ховати примітне рудувато-біляве волосся, окуляри від сонця, свіжу футболку, кредитку й документи на різні імена. Свіжа футболка, видобута з наплічника, виявилася пожмаканою, волосся конче потребувало миття; на вмивальнику не було навіть мила, а вона не взяла ані зубної щітки, ані пасти, бо не думала, що доведеться десь ночувати.
О восьмій Робін уже була за кермом. У Ньютон-Абботі вона заїхала до аптеки й універсальної крамниці, де придбала гігієнічні засоби й сухий шампунь, а ще — маленьку пляшечку дешевого одеколону.
У вбиральні супермаркету Робін почистила зуби й надала собі відносно презентабельного вигляду. Коли зачісувала волосся, прийшло повідомлення від Страйка:
Що далі їхала Робін, то більше навколо ставало зелені. Її — уродженку суворого Йоркширу — ще в Торкі вразило те, що на англійській землі ростуть пальми. Розкішні луки й буйна рослинність, щедра, ніби в субтропіках, природа — все це дивувало людину, яка зросла серед вересових пустищ і голих пагорбів. Ліворуч зринали проблиски ртутно-блискучого моря, його терпкий присмак змішувався з цитрусовим запахом наспіх придбаного одеколону. Попри втому, Робін відчула піднесення — ранок такий чудовий, ще й Страйк чекає на неї в кінці мандрівки.
До Фалмута вона прибула об одинадцятій і в пошуках стоянки покружляла вулицями, що рясніли туристами, крамничками з пластиковими іграшками-сувенірами й обвішаними прапорами пабами з кольоровими віконницями. Знайшовши місце на Мурі — широкій ринковій площі в центрі міста,— Робін виявила, що по-літньому розцяцьковане містечко може похвалитися величними будівлями дев’ятнадцятого сторіччя. В одній з них і розмістилася кав’ярня «Паласіо».
Приміщення з високими стелями та класичними пропорціями — мабуть, тут колись був суд — оздобили так химерно, що аж самим ніби стало соромно. Тут були кричущо-помаранчеві квітчасті шпалери, сотні кітчевих картин у пастельних рамках, а ще іграшковий лис у костюмі судді. Клієнти — студенти й родини — сиділи на неоднакових дерев’яних стільцях; розмови відлунювали від високої стелі. Робін майже одразу помітила Страйка — похмурий здоровань сидів у дальньому кутку й не дуже радів сусідству двох родин з малими дітьми, які бігали між столиками. То були якісь гіппі, судячи з одягу, пофарбованого в техніці тай-дай.
Робін здалося, що Страйк зібрався був підвестися, коли вона рушила в його бік, але передумав. Вона знала цей вираз на його обличчі, коли Страйкові дошкуляв протез: зморшки біля губ поглиблювалися, ніби він зціплював зуби. І якщо три години тому в брудному дзеркалі в кімнаті пансіону Робін задалася собі втомленою, то Страйк взагалі був змучений. Через щетину неголене обличчя видавалося брудним, під очима — темні кола.
— Доброго ранку,— привітався Страйк, перекрикуючи пронизливі зойки дітей.— Знайшла, де припаркуватися?
— Просто за рогом,— відповіла Робін, сідаючи.
— Я обрав цей заклад, бо його легко знайти.
Один з малих налетів на їхній столик, і кава з чашки Страйка пльопнула на тарілку, засипану крихтами від круасана. Дитина втекла, а Страйк спитав:
— Щось будеш?
— Каву,— крикнула у відповідь Робін; діти голосно верещали.— Як справи в Сент-Мосі?
— Без змін,— відповів Страйк.
— Мені шкода,— зронила Робін.
— Та чого? Це ж не ти винна,— буркнув Страйк.
Не на таку розмову Робін чекала після того, як дві з половиною години їхала на цю зустріч. Мабуть, її незадоволення було помітне, бо Страйк сказав:
