— А що ви давали жінкам у підвалі?
— Коли жінка опинялася в мене вдома, я більше їй нічого не давав. Щойно вона в мене, є інші способи змусити її сидіти тихо.
Крід зашив рота Андреї Гутон ще за життя: на рештках голови ще виднілися сліди ниток.
Психіатр глянув на годинник.
— А що як жінка вже була п’яна? — запитав Страйк.— Ґейл Рай-тман: ви ж її в барі підчепили, так? Невже ви не боялися передозування, додаючи до алкоголю ще й свої препарати?
— Розумне питання,— озвався Крід, пожираючи Страйка своїми велетенськими зіницями.— Зазвичай я з точністю до мілілітра можу визначити, скільки жінка випила. Ґейл, надувшись, сиділа самотою. Якийсь чоловік підсів до неї...
Крід не виказав нічого нового: це все була не таємниця. Він уже сам у цьому зізнався на лаві підсудних, з насолодою переповідаючи факти і спостерігаючи за реакцією родичів жертв. Сховані під підлогою фото Ґейл і Андреї, Сьюзан і Бери, Норін, Джекі та Джеральдіни, зв’язаних, попечених, порізаних, живих і мертвих, чиї понівечені й часом безголові тіла лежали в порнографічних позах, прирекли його ще до того, як він розтулив рота, проте він наполіг на повному судовому процесі, визнавши провину, але пославшись на божевілля.
— ...перука, трохи помади... всі думають, ти — безпечний дивак... може, трансвестит. Хвилину-дві говориш з жінкою в темному куточку. Вдаєш чуйність... Трохи пентобарбіталу їй у склянку... зовсім трошечки,— показав Крід тремтячими пальцями, розсунувши їх на кілька міліметрів.— Суміш пентобарбіталу й алкоголю потенційно небезпечна, якщо на цьому не розумітися, але, ясна річ, я розумівся... Отож я кажу: «Що ж, мені час іти, люба, а ти тут обережніше». «Ти тут обережніше!» Завжди спрацьовувало... «О, не йди, випий ще скляночку!» — запищав Крід, імітуючи Ґейл.— «Ні, люба, маю виспатися». Отак треба доводити, що не становиш загрози. Вдаєш, що зібрався йти геть, ба й ідеш. А коли вони гукнуть тебе назад, або за десять хвилин випадково на тебе наштовхнуться, в цей час уже почуваючись жахливо, то відчувають полегшення в товаристві милого й безпечного чоловіка...
Це все було в моїй книзі — всі методи, якими я їх заманював. Якщо так подумати, це ж корисно для жінок, які не хочуть ускочити в халепу, почитати, як діє надзвичайно ефективний убивця, але влада не дозволила її друкувати, а це наводить на роздуми: невже владі вигідно, щоб ці шльондри зникали з вулиць? Може, і вигідно.
Навіщо взагалі такі люди, як я, Корморане? Навіщо еволюція дозволяє їм з’являтися? Бо людина вже настільки високорозвинена, що наші ряди здатні прорідити лише внутрішньовидові хижаки. Знищити слабких, аморальних. Це ж добре, що звироднілі жінки-п’янички не лишать нащадків. Це факт, просто факт.
Отож я опускаю вікно, питаю: «Тебе підкинути, люба?» Вона хитається. Рада мене бачити. Без проблем сідає у фургон, вдячна, що можна десь присісти...
Я казав Ґейл, коли привіз її в підвал: «Ліпше б ти пішла до вбиральні, брудна сучко. Ти точно з тих, що сцють просто на вулиці. Яка бридота, яка бридота...» А чого ти так зацікавився, чим я їх одурманював?
Монолог раптом вичерпався. Крідові порожні сіро-чорні очі бігали туди сюди — з лівого Страйкового ока на праве й назад.
— Гадаєш, лікарка Бамборо була занадто розумна, щоб її міг обпоїти такий, як я, так?
— Лікарі теж припускаються помилок, як і всі люди,— сказав Страйк.— Норін Стуррок ви зустріли в автобусі, правильно?
Кілька секунд Крід роздивлявся Страйка, немов намагався щось зрозуміти.
— Мова про автобуси, еге ж? І часто Марго Бамборо їздила автобусом?
— Думаю, часто,— сказав Страйк.
— А вона б узяла бляшанку кока-коли від незнайомця?
— То ось що ви запропонували Норін, правильно? А в кока-колі було повно фенобарбіталу?
— Ага. Вона майже заснула, заки ми доїхали до моєї зупинки. Я сказав: «Ти проїхала свою зупинку, люба. Ходімо, проведу тебе до таксі». Вивів її з автобуса, обійнявши рукою. Вона була дрібненька, ця Норін. Одна з моїх найлегших справ.
— А ви корегували дозу залежно від ваги?
Запала ще одна коротка пауза.
— Автобуси, кока-кола, корегування дози залежно від ваги?... Знаєш що, Корморане? Гадаю, моя друга здогадка була правильна. Ти тут через малу Луїзу Такер.
— Ні,— зітхнув Страйк, відкидаючись на стільці.— Якщо щиро, то ви вгадали з першого разу. Мене найняла донька Марго Бамборо.
Тепер мовчанка тривала довше, і психіатр знову глянув на годинник. Страйк знав, що час у нього майже вийшов, і подумав, що Крід це також знає.
— Я хочу повернутися в Белмарш, Корморане,— сказав Крід, нахилившись уперед, оскільки Страйк відхилився.— Хочу закінчити свою книгу. Я здоровий, ти теж це знаєш, ти сам щойно сказав. Я не хворий. Платникам податків моє перебування тут коштує вп’ятеро дорожче, ніж у в’язниці. Якби спитали британську громадськість, куди б вони мене відіслали, га?
— О, назад до в’язниці,— сказав Страйк.
— І я згоден з ними,— мовив Крід.— Згоден.
Він скоса глянув на доктора Біджрала, який сидів з таким виглядом, наче готовий уже поставити крапку.
— Я здоровий, і якщо зі мною поводитимуться відповідно, то і я так поводитимуся,— сказав Крід.
