Страйк, який хотів був випити, аж кухоль опустив від подиву. З часів початкової школи Полворт, маючи гострий розум, але зневажаючи все, чому не можна знайти негайного практичного застосування, не читав нічого, крім технічної літератури. Не зрозумівши, чого Страйк дивується, Полворт пояснив:
— Толстой — то письменник такий.
— Так,— кивнув Страйк.— Дякую. Але як Толстой...
— Та я ж розказую, га? Ми з Пенні вдруге розбіглися. Вона вимагала заручин, а мені не хотілося. Отже, сиджу я собі тут біля шинкваса, розповідаю другові Крісу, як мені остогиділо, що вона вимагає каблучку... Ти ж пам’ятаєш Кріса? Такий здоровань, шепелявить. Ти його бачив на хрестинах Розин. Коротше, біля шинкваса ще сидів один п’яний дід, такий франтуватий, у вельветовому піджаку, і він мене аж бісив, бо видно було, що він слухає нашу розмову. Я його питаю, на що це він у біса вирячився, а він як гляне мені просто у вічі,— провадив Полворт,— і заявляє: «Нести тягар і щось робити руками можна лише тоді, як тягар у тебе за спиною,— а це шлюб. І я це відчув, як одружився. У мене раптом звільнилися руки. Але як тягнути той тягар без шлюбу, руки будуть завжди зайняті, нездатні до жодної роботи. Подивися на Мазанкова, на Крупова. Вони занапастили власні кар’єри через жінок».
— Я собі був подумав, що ті Мазанков і Крупов — то якісь його друзі. Питаю, на чорта він мені це говорить. А він пояснює, що цитує письменника Толстого. Ми почали розмовляти, і я тобі кажу, Діду, моє життя змінилося. Ніби лампочка ввімкнулася,— вказав Полворт на свою лисувату голову.— Він допоміг мені все чітко побачити. Всі чоловічі негаразди, старий! Вечір четверга, я ото сиджу й не знаю, чи зігріє хтось мені ліжко. Мабуть, піду додому сам-один, тільки гроші витрачу та знуджуся. Я собі полічив, скільки грошей я на тих бабисьок спускаю, скільки часу... і що далі, в сорок років буду сам-один порнуху дивитися? Тоді до мене дійшло, в чому суть шлюбу. І чи знайду я кращу за Пенні? Чи цікаво мені знайомитися з жінками в пабах? Ми з Пенні нормально ладнали, в людей буває значно гірше. І вона таки нічогенька. І мені точно зігріють ліжко, як прийду додому до жінки, авжеж?
— Шкода, що Пенні цього не чує,— мовив Страйк.— Закохалася б у тебе знову.
— Тож я потиснув тому франтові руку,— провадив Полворт, не зважаючи на Страйків сарказм.— Попросив мені написати, як та книжка називається. Вийшов з бару, взяв таксі, поїхав до Пенні, стукав, аж поки вона не прокинулася й не вийшла. Ох і розлютилася! Вирішила, що я налигався, не знайшов собі нікого та приперся до неї злягатися. А я їй на те: «Ні, дурепо ти дурна, я прийшов, бо хочу з тобою побратися». А книжка,— додав Полворт,— називалася «Анна Кареніна». Ахінея.
Страйк засміявся.
Полворт голосно відригнув, тоді глянув на годинник. Він знався на ефектних фінальних репліках і не мав часу далі просторікувати про російську літературу.
— Ну, Діду, мені час,— мовив він і підвівся.— Якщо повернуся до пів на одинадцяту, матиму святковий мінет. І ось про це, старий, я тобі й торочу. В цьому суть.
Страйк усміхнувся й потиснув простягнуту Полвортом руку. Той попросив переказувати найкращі побажання Джоан, дзвонити, як знов приїде, а тоді проштовхався до виходу та зник з очей.
Страйк досі всміхався після Полвортової історії, аж тут помітив, що чорнява жінка біля шинкваса має намір підійти до нього. Її подруга, білявка в окулярах, ніби відмовляла її від цього. Страйк допив пиво, взяв гаманець, перевірив, чи не загубив цигарки, а тоді підвівся і, перш ніж зрушити з місця, пересвідчився, що тримає рівновагу. Іноді після чотирьох пінт протез відмовлявся співпрацювати. Упевнившись, що міцно стоїть на ногах, Страйк рушив до виходу, без усмішки киваючи тим місцевим, кого не міг без образ проігнорувати, і без перешкод вийшов у теплу ніч.
На широких нерівних сходах перед баром пили й курили. Страйк почав прокладати собі шлях між людьми, намацуючи цигарки.
Був лагідний серпневий вечір, мальовничим узбережжям гуляли туристи. На Страйка чекала п’ятнадцятихвилинна прогулянка до тітчиного будинку, частково — вгору крутим схилом. З примхи він вирішив звернути праворуч, перетнув вулицю і підійшов до високого муру, що відділяв стоянку та причал порома від води. Ставши біля нього, Страйк закурив, дивлячись на сріблясто-сірий океан. Тепер він став просто ще одним туристом у пітьмі й міг спокійно курити, не мусячи відповідати на питання про рак і відтягуючи мить, коли доведеться повертатися до незручного дивана, який ось уже шість ночей правив йому за ліжко.
