Петро Панч (1891–1978) (справжнє ім'я Петро Йосипович Панченко) — відомий український новеліст, романіст, автор казок для дітей. У роки громадянської війни він спочатку воював на боці петлюрівців (цей факт не афішувався за радянських часів), а потім перейшов до лав червоноармійців. Темі громадянської війни присвячений перший роман Петра Панча «Облога ночі». Гордій Байда, шахтар з Донбасу, все своє життя довбав вугілля в забої і не цікавився політикою. Але настали тяжкі часи: в рідній Калинівці хазяйнують німці, а на владу претендують також більшовики, петлюрівці, гетьманівці. Як жити далі? Тим паче, що сини Гордія обрали різні шляхи: старший, Клим, червоноармієць, а молодший, Ілько, анархіст. До книжки також включено повісті: «Без козиря», в якій описаний Брусиловський наступ російської армії, та «Голубі ешелони», що розповідає про трагедію петлюрівського офіцера Лец-Отаманова, який боровся за самостійну Україну, що мала стати за сестру всій Європі і Росії, але, як завжди, її намагаються віддати на поталу іноземним загарбникам.
На світанку землянка здригнулася від вибухів. Гордій Байда прокинувся. Охоплений тривогою, він почав прислухатись. Залишки сну ще туманили голову, і Байда не міг зразу навіть зрозуміти, що за день мав настати. Із стелі на обличчя сипалася глиняна луска. Так здригалася землянка тільки від гарматних пострілів, але останній раз червоногвардійські загони пройшли з батареєю через Калинівку, як тільки зійшов сніг. Вони йшли по болоту назустріч німцям і гайдамакам, що наступали з Катеринослава.
Згадка розвередила неприємні спогади, які ще й досі викликали досаду. Червоногвардійців була жменька. Вимучені, в старих шинелях, а то і в куцих піджаках, підперезані кулеметними стрічками, з гвинтівками різних систем, вони ставали супроти регулярної німецької армії, озброєної до зубів.
Гордій Байда, як колишній унтер-офіцер, розумівся на військовій справі, і коли Клим, його старший син, несподівано сказав, що й він іде з червоногвардійцями, це вже зовсім роздратувало батька. Іти на певну загибель! І він, насупившись, буркнув:
— Життя тобі набридло? Сиди й не рипайся!
Але Клим, мабуть, вирішив цю справу для себе остаточно, тому й відповів:
— Німці прийдуть, так і ви не всидите.
— Ото вони, мабуть, тільки про Калинівку й думають. Та й де ще ті німці!
— А ви будете чекати, доки над вухом стрельнуть?
Калинівка лежала при широкій дорозі. Могло трапитись, що якісь військові частини заскочать і до селища, з цим про себе погодився Байда. А коли прийдуть німці, то неминуче спитають за сина. Потерпаючи вже за можливі утиски і все ще не втрачаючи надії умовити Клима, спитав уже лагідніше:
— А тут такі люди й не потрібні?
Клим, може, й розумів, що боротися з німцями буде важко, але що ж, так покірно й лізти до них у ярмо? Про його настрій свідчили роздратовані рухи і скупі слова.
— Скільки треба — залишать.
— Ну, ото ти й залишишся.
— То вже не вам це вирішувати. Є люди, які не тільки за свою шкуру тремтять. Читали, що в «Голосе солдата» пишуть?
— А хто ж буде вирішувати про моїх дітей — «Голос солдата»? А батьків голос уже нічого й не значить?
— Розумні батьки вже за рушниці взялися, щоб краще дітям жилося.
Це вже що? Яйця курей учать! Гордій Байда аж остовпів. Мало йому, що морочать голову різні Мостові! Очі, заховані під острішками брів, почали наливатися кров'ю. Діти вже починають йому перечити, наче він ще змалку не привчав їх до послуху. Але Клим мав уже власний розум і кулаки не менші за батькові. Дорікнувши батькові, він тільки на мить спалахнув і почав збиратися в дорогу. Вогка торбинка була порожня.
— Дайте, мамо, чисту сорочку.
Затуркана мати, висхла на роботі, знала чоловіків норов.
— Послухайся, синку, батька, — сказала вона благально. — Там і сорочки нікому буде випрати. Не йди!
— Куди там він піде! — крикнув батько, все ще певний своєї сили.
— До Червоної гвардії, тату! — пояснив простодушно Ілько, менший син. Заздрі вогники в очах видавали його настрій.
— І ти б, може, пішов? — кліпнув на нього батько. — Розпаскудилися як, тільки б байдики бити!
Клим укинув до торбинки вищерблену дерев'яну ложку, пару онуч, закинув за плечі рушницю на мотузці й надів шапку. У матері в запалих, вицвілих очах проступили сльози.
— Так ви сорочки не дасте? — Клим придушено зітхнув. — Ну, якось і так обійдусь.
Мати уткнулась у сухі долоні і почовгала до скрині.
— Ти чув, що я тобі сказав? — запитав батько, вже закипаючи від образи. — Чув, питаю?
— Чув, тату. А от ви, мабуть, не чули, що революцію хочуть задушити.
— А ти що, комісар? Роздягайся! — І він смикнув його за рукав.
Клим мав батькову вдачу. Густа кров ударила йому в обличчя. Він повільно обернувся і від рукава звів на батька очі. Вони блищали холодною сталлю, а м'язисте смугляве обличчя вібрувало від стриманого гніву.
— Може, й комісар!
Таким Клима батько ще не бачив ніколи і мимоволі відступив. Його вразив цей опір. Два роки він працював з сином у одному вибої і вперше оце побачив його таким. Оскаженілий від думки, що він уже поступається перед дітьми, і від страху перед неминучими клопотами, Гордій Байда стиснув кулаки, схожі на довбні, і кинувся на сина. Клим напружився, схопив батькові кулаки і з досадою відкинув їх від себе, як грудки вугілля з вибою.
— Не чіпайте мене, тату! — Груди важко заходили під шинеллю.
Ілько, блідий від недокрів'я, з гострими плечима, забігав по маленькій кімнаті і злякано закричав:
— Перестаньте, перестаньте!
Клим, готовий до захисту, стояв з витягнутою вперед головою. На крутих в'язах випиналися жили.
— Не чіпайте, кажу! Краще нехай буржуї спробують моїх кулаків. — Нахилився, поцілував у сиву голову матір, а братові кинув: — Щоб ти допомагав батькам, а коли треба буде, то й більшовикам. Прощавайте! — і вийшов з хати.
