— А що коли це були зовсiм не звiрi? — пошепки мовив Тiм, округлюючи прозорi очi-крижинки й зводячи рiдкi брови.
— Хто ж тодi? — безвинно спитав Семен.
— Вiн пише «небеснi» й твердить, що. вони з'явилися з космiчного апарата, — невпевнено почав Тiм, введений в оману тоном товариша, — крiм них, якщо вiрити свiдченням, в апаратi нiкого не було. Виходить, вони самостiйно керували кораблем. Фатальна помилка могла таїтися в тому, що їх вважали за звiрiв.
— Невже? От молодчина! I як це ти одразу збагнув? — захоплено вигукнув Семен.
Цей бурхливий слововилив насторожив Тiма. Вiн вiдповiв трохи ображено:
— Ти сам не раз казав, що не можна так просто вiдкидати навiть найневiрогiднiшi гiпотези…
Семен примружився i похитав головою:
— Щось ти став надто вразливим. А може, я й. справдi в захватi вiд твоєї прозорливостi? До того ж i у фантастичних романах писали, як тi, кого вважали за звiрiв, виявилися розумними iстотами. I навiть дуже розумними…
— I як у тих, кого вважали за розумних iстот, з-пiд шоломiв виднiлися довгi вуха, — спалахнув украй ображений Тiм.
Семенове обличчя лишалося спiвчутливо доброзичливим. Темнi, майже чорнi очi посвiтлiшали, в них мовби вiдчинилися вiконця. Здавалося, що ось зараз на спiврозмовника полинуть два яснi променi i твердi, виразно окресленi губи розтуляться в усмiшцi.
«Як вiн схожий на свого знаменитого брата, — подумав Тiм. — Такий же величний, недосяжний i безжально глумливий».
Вiн, мабуть, не дуже здивувався б, коли б довiдався, що в дану хвилину й Семен згадав про свого брата. «Вiн сказав тодi: „Я вже давно розучився помилятися, брате. Висновок з цього може бути тiльки один“. I пiшов геть, навiть не глянувши на мене. Навiщо йому було роздивлятися на перешкоди, коли вiн навчився через них переступати? I тодi пiдiйшла Валя…»
