Юстину ховала не тільки вся вулиця, але й майже все місто, з попами й ченцями, які в нас тільки були, з хоругвами й вінками, але я на похорони не пішов, досить мені було того. Гаврило Поцикайло до вряду, як це застерігала мене Домна Щенявська, не пішов і перед судом мене не оскаржував як чарівника, але відтоді я боявся з’являтися йому на очі. Але біс Юстинин мене не покинув: одне те, що тужив за Юстиною попри все, що зі мною відбулося, не менше, ніж її батьки, а друге, коли минув час і біль мій притупився, почав видивлятись у дівчатах її образу, бо тільки такі мені подобалися. І сталося диво: блукаючи однією із вулиць Житомира, я зустрів раптом дівчину (в одному з дальніх завулків), яка була до Юстини вельми подібна. Ми глянули одне на одного й відразу взаємно зачарувалися. Вступили в молодечу балачку, потім ще кілька разів здибалися, і я переконався, що не тільки вона мені подобається, але і я їй не менше. Не відав, що в тій дівчині поселився Юстинин біс, а саме він учинив, що вона так вельми на Юстину подобала. Але мені давно набридла самотність моя, хотілося спокійного добропорядного життя, отож і вчинив, як це водилося: найняв музик, щоб звістити вулиці, на якій жила моя нова вибраниця, а звалася вона Милохна Сеньківна Біла (Юстинин біс і тут потрудився, бо ймення мала Милохна, тобто мила, а прізвище Біла — світла), що я кохаю дівчину, кохаю і ще раз кохаю. Вдягнув на голову вінка і рушив неквапно, гордо зводячи голову. Переді мною йшов скрипаль, награючи, за мною — цимбалісти, за ними — фуяристи, корнетисти й сопілкарі, а ззаду — мої друзі-писарчуки Онисим, Онисифор та Олександр. І музика заливисто грала, а я ступав їй у такт, а мої приятелі, коли підійшли ми до двору Милохни Сеньківни, заспівали, але зовсім не так, як колись для Юстини: не як жаба, козел та осел, а солодкоспівно, стараючись, хоч, правду сказати, мені в їхніх голосах щось учувалося жабиного, козлоголосого та ослиного:
Коли би оминув я двора твого, мила,
Тобі самій, дівчино, було би немило.
Любов і добрість в парі любо собі ходять,
Не пробуй чинить кривду, не пробуй, зашкодить. Все з’їздив я Поділля, також Україну,
Від тебе не побачив кращої дівчини.
Любов дає надію, а ти нагороду,
Віддавши серцю серце, не чинь мені шкоду.
Музики після того заграли падвана, збуджуючи пальцями струни, і на ту музику зібралися дівчата з вулиці і легко, зграбно й прегарно затанцювали. І в усіх тих дворах, біля Милохвиної хати, стояли веселі старші люди. На ту нагоду у двір вийшли, ніби леви, Сенько Білий, батько Милохвин, і Василиса Сенькова Біла, мати, а перед ними, наче князівна чи пава, стояла Милохна Сеньківна і світилася радістю. Я ж зняв із голови вінка, сплетеного із квітів, і з поклоном подав дівчині. І вона того вінка люб’язно прийняла. Тоді знову заграли музики, а дівчата затанцювали льотного падвана, а мої приятелі-писарчуки до того ж заспівали — отак я освідчився Милохні, а невдовзі зіграв із нею весілля, на якому гуляли й сусіди з вулиці моєї, гуляла там і Домна Жданова Щенявська, не було хіба Гаврила Поцикайла, Юстининого батька із жінкою його. І були на тому весіллі пан підстароста Іван Станишівський, і пан писар, і пан возний Михайло Виговський, і другий пан возний Габриль Зубрицький, і інші з нашого житомирського вряду. Всі віншували мені й Милохні щастя, і я сам того собі бажав.
Але сталося інакше. Юстинин біс у Милохні, жінці моїй, розжився, не пробув я з нею й року, як змушений був ставитися перед новим підстаростою житомирським, який прийшов після Івана Станишівського, Миколаєм Каменським, оскаржуючи жінку мою за те, що вона без відомості моєї пішла від мене геть, і в той час у коморі моїй погинуло речей немало: мед прісний і питний, сири, солод, лою кілька каменів, бодня із салом, убрання різне, шмат адамашки, сувій єдвабу, фалендишу[22], китайки, коберець, кнафлі[23], плахта, повісьма прядива, мої полуботки, синет[24], утефрин[25] — все це моя жінка дещо спожила, збираючи в мою відсутність, коли я на службі пробуваю, сусідок для випиття, а дещо виносила у шинок в обмін на гарячі трунки, причому посібницею в неї була Домна Жданова Щенявська, сусідка моя. Підпивши із нецнотами-жінками, Милохна обзивала мене непристойними словами, кленучи яловим, нечестивцем і псом шолудивим, а оце перед позовом моїм розбила в мене на голові глиняну сковорідку і перетовкла все начиння, яке було в хаті, тяжко мене лаючи, й ображаючи, й кажучи, що, мовляв, я перевів їй житя, хоч я Ті ані ображав, ані бив, хіба кілька разів зв’язував, коли дуже навісніла.
