— Гадаю, — сказав Денисович, не відриваючи очей від рукописної книги, — що чуда в нашому убогому, відкиненому від світу монастирі відбуваються тому, що саме в ньому йде велике спитування. Воно ж, те спитування, не вибирає знатного місця: столичних міст чи царських палаців, — а вибирає тільки таке, де бореться духовне з тілесним, ідеальне з матеріальним, а де воно найбільше, там і чуда відбуваються. Отже, будьмо, братіє, пильні. Постримуймо сьогодні нашу плоть і відмовмося від вечері. Думаймо не про себе, а один про одного.
Ченці перехрестилися й повставали, а моя розріджена плоть почала збиратися в одне тіло, і те тіло з’єдналось у моїй грішній персоні. Полегшено зітхнув і побрів до своєї келії, — а довкола падало осіннє листя з дерев, отже, була осінь, а листю восени опадати належить.
РОЗДІЛ III
Того ж року 1637, у листопаді місяці, коли мені наближався час від’їзду (я ж хотів дочекатися морозу й снігу, щоб рушити саньми і мати змогу вільно переправлятися через ріки), ідучи після утрені з церкви побіч із ігуменом, я оповів йому, хоч і не повністю, про те видіння, яке мав, а не повністю через те, що про сон свій не сказав нічого, бо не до діла він був. А оповів йому про голос, який почув і який скерував мене у царство Дракона. Коли ж він це почув, аж сахнувся зі стежки.
Не посилаю тебе туди! — мовив перестрашено. — Чому на таке надумався, милий брате?
— Бо ніде-інде під цей час милостини на церкву не зберу.
— Чому сумніваєшся у мздовозданні свого народу? — спитав Денисович. — Можна ж піти на Волинь і в Червону Русь, на Поділля, зрештою, на ближчу нам Сіверщину, тобто на іншу Україну.
— Сам, ваша милість, знаєш, — сказав я, — там козацькі розрухи, а отже, народ роздразнений і поруйнований. Не маю надії там під цей час на добрий збір.
— Чи ж більшу безпеку сподіваєшся мати там, куди зібрався? — спитав Іларіон. — І чи більшу маєш надію?
Не мав я сподіванки на безпеку, не мав і надії на ялмужну. Але мав понудження того голосу — от і все!
— Чи переконаний, що Божий глас почув? — спитав Іларіон.
— Не знаю, — відповів я задумливо. — Нічого не знаю, ваша милосте. Одне лише відаю, що там благочестя не менше, як і в нас, недаремно ж патріархи туди їздять. Та й наші люди... Чого ж боятися? А може, всі ті страшні байки про Дракона — тільки вигадка недобрих до благочестя людей? Я ж на одне сподіваюся: на поміч матінки нашої Пречистої. Для неї й хочу дбати, не для себе, тож чи покине мене в біді?
Ми йшли якийсь час мовчки. В обличчя дув вологий і зимний вітер.
Що можу тобі сказати? — нарешті озвався ігумен. — Хіба те, брате милий: де тебе Бог усемогутній і Пречиста Богородиця попровадять, там і йди. А я тут із братією молитимуся, щоб до нас здоровий вернувся. А про що кажеш, і я не відаю, що воно там є і що з тобою буде. Одне зле: від пана нашого короля не маєш даного для поїздки листа, як же тебе пропустять? Може б, спершу вистарав від його милості короля листа?
— Час потрачу, — мовив я, — а чи того листа здобуду? Аби його дістати, треба не одному ляхові руку позолотити, а де візьмемо гроші, коли самі їх потребуємо і прагнемо здобути. Без того до короля не дістатися.
— І це правда, — сказав ігумен. — Дивуюся твоїй смілості, не можу тебе в благому ділі спиняти, але й не можу наказати, аби так діяв — не інакше. Зате матимеш від нас молитву нашу...
