Ми сидимо і мовчимо. Давид то обіймає мене, то я його. Так ніби тепліше. Я мовчу про те, що давно вже не відчуваю різниці температур – дивний ефект від частої зміни кліматичних поясів. Я мовчу, бо ніхто не погодиться забрати в мене куртку.
– Ну так, падлюки, мерзнете тепер, зате думаєте: «У-у-у, які ми благородні – віддали їй курточку…»
Вони сміються і погоджуються. Я цілую ліве Давидове око. Думаю про сімдесят сім русалочок, комету чи падаючу зірку, котру я щойно бачила, і маленьку криву чорну бабцю, котру вивела молода дівчина просто з того місця, куди щойно впала зірка. Поволі звикаю до містичних вкраплень у буденному житті… Усе, що не робиться – природно. А дивуватися можна з однаковою силою кольору лаку на нігтях продавщиці в супермаркеті і тому, що дерев'яна відьма, привезена мною Давидові з Папуа, вміє трохи літати. Життя прекрасне, як відро салату олів'є.
– Знаєш, – кажу я Стоґнєвіч, коли заходжу до помешкання, куди вона ввійшла на півгодини раніше, поки я внизу прощалася з Давидом, – наступного разу, коли хтось скаже, що я секс-символ, або запитає в мене що-небудь про секс, я плюну йому в рило. Бо, бляха, реально все живе засинає у мене на колінах, варто йому до мене торкнутися! Ну що ж за нахуй такий? Ну чого я така евтаназія?! Давид собі реально хропів тільки що, глибше, ніж бачив! А я чухала йому голову.
– Боже, як же я йому заздрю! – зітхає Стоґнєвіч. – Ану йди сядь сюди… Іди-іди… о.
І вона кладе свою голову мені на коліна.
У нього життєдайна слина. Я точно знаю. Ми сидимо на даху будинку, збудованого Льотчиком у 21-річному віці. Він стане великим архітектором, я знаю це. Найкращим архітектором цієї країни, з найбільшою кількістю бабла і баб і з найменш зацофаними ідеями. Він стане. Дуже скоро. А Дафліш не стане архітектором ніколи.
…Ми лежимо на горищі вчорній ванні з червоними смугами. І з прохолодною водою. Довкола стоси антикварної цегли. Сонце ще просвічує крізь шпари між дошками і через крихітне вікно з червоним склом. Мрії збуваються. Красиві мрії збуваються завжди.
– Ну і коли це все закінчиться?! – Тріша ковтає сльози і соплі, тре долонями голі плечі на холодному вітрі. Великим пальцям ніг теж зимно. Та ще й руль багатостраждального кабріолета затиснуто між ними й сусідніми, що на руках би звалися вказівними. А пальці ніг на що вони вказують?
– Вказують на те, що в тебе дах їде! – кричить звідкілясь ізнизу Нуріель.
Так. Наводимо різкість, виходимо на загальний план. Машина летить по Московському мосту (кажуть, колись там під ним творилися нехороші справи, а тепер усі, кому не лінь, тонуть поблизу і розбиваються в автомобільних аваріях), хлопчик сидить на пасажирському сидінні, дівчинка сидить на багажнику за сидінням водія. Ногами дівчинка щосили намагається втримати кермо.
Руками втримується сама. У хлопчика руки чи то зв'язані, чи то скуті, ногою він тисне на газ.
– А бачиш, Долоріо, тепер ти вже зовсім не пищиш! – між іншим вставляє Тріша. Ти чогось куди більше стрьомаєшся, коли я руками її веду…
– Злізь, я тебе прошу, злізь! – кричить він. – Бо ми зараз вилетимо нахуй з моста!
– Нє сци, машка, я дубровскій! – песзна з яких глибин дитинства витягає фразу Тріша. – Всьо буде чотко, може, мене попустить?
– Злізь, будь ласочка-а-а!!! – Янгол, собака, трохи зменшує тиск на педаль газу.
– Відпустиш газ – уб'ю, – спокійно каже Тріша. – Виверну так, що точно злетимо. І станемо рибками. Буль-буль.
Долоріо відновлює стабільність. Зустрічні машини сигналять їм, якісь іще мажори весело махають руками і, певно, дриґають пузами у своїх джипах.
– Либонь, думають про нас: «О как развлєкаюцца чювакі!» – Тріша нарешті сповзає на сидіння. Виглядає вона втомлено.
– Нам треба на заправку, – полегшено зітхає Долоріо.
– Так, любов моя, нам треба на заправку. А ногу з газу можеш вже прибрати.
Пізніше Тріша завозить Нуріеля додому, а сама ще довго роз'їжджає нічним містом. І подумки розповідає Нуріелю те, чого він ніколи не зможе зрозуміти в реальності off line. Навіть якщо захоче, то не зможе.
