— Ти… не хазяїн! — пробелькотів уперто.
— Хазяїн, — упевнено завірив Гоцик.
— Ні, ні! Ну, навіщо ти так?.. То не твоя хата! Ти не хазяїн!
— Хата не моя. Хазяїн — я!
— Який ти хазяїн?! — відчайдушно вигукнув Ілія.
— Хазяїн… ситуації, — сказав Гоцик.
Ілія ошелешено закліпав повіками, засмикав сокирою.
Гоцик розсміявся.
— Нервовий? Дай сюди сокиру! Мені згодиться.
Ілія слухняно побрьохав до Гоцика, простягнув йому сокиру, зазирнув у вічі.
— Будь ласка. Віддай мої гроші, — попросив.
Гоцик кивнув. Дістав з кишені двадцять три гривні.
— Це приблизно два євро по-вашому буде. Інші згодом віддам. Зараз не можу.
— Але це мої… мої гроші!
— Добре, — Гоцик підійшов до Ілії впритул, проштрикнув поглядом. — Якщо це твої останні гроші — віддам. Останні?
Ілія закляк: нахабний покидьок ставав не просто хазяїном ситуації — царем! Збреши — обшукає і все, що лишилося, забере, а там таки немало! Іліїних чотириста євро, маминих сто двадцять, а ще шкатулочка. Правду скажи — теж пограбує. І якого біса він побіг за цих поганцем?!
— То як? — перепитав Гоцик.
Ілія напружився і раптом сказав:
— Я… шукаю охоронця… Для подорожі. Можу тобі… заплатити, якщо погодишся… супроводжувати мене.
— Куди?
— До Франції.
— Скільки? — спитав Гоцик.
— Сто… двадцять євро, — слова обганяли Іліїні думки, а думки плазували від гордощів: він — геній! Зумів обернути ворога на друга. Більше — на підлеглого. Винайняв. Купив! Орендував з бельбахами! І гроші зберіг, відкупився задешево. І компаньйона знайшов. Непогано він виграв оце спілкування…
— Годиться, — кивнув Гоцик. — Давай!
— Що?
— Гроші.
Ілія почервонів од прикрощів — ой, зарано радів! Обдурить же!
— Після… виконаної роботи, — пробурмотів безпорадно, міцніше затис у кишені мамині євро.
— Добре, — погодився Гоцик. — Тоді хавка і нічліг за твій рахунок…
Ілія кивнув поспіхом — годиться, хоча так і не зрозумів: він виграв? Чи програв? Відповіді обіцяла дорога…
Та перш ніж зрушити, новоспечені компаньйони несподівано з’ясували — прагнуть одного й того самого: обходити широкі траси, великі міста і прикордонні застави. Сиділи навпочіпки біля розкладеної на жовтій траві мапи Європи, усе вираховували, як швидше дістатися півдня Франції. І автобуси курсують, і потяги мчать, і літаки розсікають. Та Ілія кривив пику — краще автостопом, короткими пішими кидками…
— Шукають? — зиркнув на нього Гоцик.
— А тебе? — насторожився Ілія і вперше пожалкував, що винайняв супутника.
— Ні, — відповів Гоцик. Пояснив. — Паспорта не маю. І візи.
— А мені зникнути треба…
— Зникнеш, — пообіцяв Гоцик, наче вже і яму для Ілії вирив.
Ілія зіщулився: ох, наплачеться ще з таким супутником. Гоцик не помічав полохливого страху в Іліїних очах. Схилився до мапи.
— Як рухатися планував?
— Через Словаччину до Австрії. Звідти до Італії…
— Ні!
— Чому? — Ілію лякала Гоцикова категоричність.
— Ми ж не Айболіти по горах шкрябатися. Ні, я можу. А ти — ні, — Гоцик тицьнув пальцем у мапу. — Чітко на південь! Минаємо Словаччину, рухаємося Угорщиною все вниз. Повертаємо до Словенії, перетинаємо цю мініатюру і — ось! Ми на півночі Італії. Звідти до півдня Франції шапкою докинути можна. І ніяких Альп!
— Як варіант, — відсторонено прошепотів Ілія, аби не втрачати примарного статусу покупця, що він щойно купив собі… хазяїна.
— Без варіантів! — відрізав Гоцик.
Брат
У перший злий день зими 2008 року на світанку українсько-польські партизани у кількості дві голови просочилися до Словаччини, оминувши пункт перетину кордону поблизу Дуклинського перевалу. І хоч криті лісом Карпати не нагадували суворих Альп, вкрай утомлений Ілія бурчав роздратовано:
— І в чому сенс? Однаково — гори.
— А не скажи, — Гоцик заліз на каменюку, вдивлявся у широку, заповнену автівками трасу. — Отут твої гори і залишаться, а нам на південь.
Зіскочив на землю, поправив рюкзак, розсміявся легковажно.
— До Угорщини — якихось вісімдесят кілометрів. Мамо рідна! Плюнути і розтерти! За пару днів гуляш куштуватимемо.
— Я б зараз поїв, — сказав Ілія. Із запитанням зиркнув на Гоцика: можна?
Дорога усе розставила на свої місця ще у перший день подорожі. Без гикавки прикінчили Іліїні запаси, і Гоцик постановив:
— Сало і сухарі — НЗ! Коли гроші і сили скінчаться, тоді сало дістанемо. А доти аборигенів на харч розводитимемо.
— Як? — спитав тоді недовірливий Ілія.
— Та як… Безсоромно й упевнено, — спокійно відказав Гоцик, задумався. — Легенда потрібна. Я — глухонімий. І бідні ми! Бідні брати. А батьків у нас немає. Померли. А ти мене ведеш…. Куди ж ти мене ведеш?
— Може, до моря? Бо ти моря ніколи не бачив, — запропонував Ілія, хоча ідея братерства здалася безглуздою: аж нічогісінько спільного! Годі й шукати!
