— Увесь час російською лається, — усміхався здивовано. — Такий чудний у тебе брат, Іліє. Як його звати?
— Гоцик… — прошепотів Ілія.
— Дивний хлопець! Дивне ім’я! Ви звідки? Зі сходу?
Ілія завмер. Після ганебного провалу відпрацьованої легенди ситуація терміново вимагала нової, та в голові гула порожнеча.
— Мені прилягти б, — прошепотів слабко.
Синьйор Деметріо закивав: добре, добре. Допоміг Ілії дійти до зручного ліжка у гостьовій кімнаті, вкрив важкою ковдрою.
— Відпочивай, Іліє. Скоро прийде лікар Фонтана, а потім я принесу тобі теплого молока і меду. Чи зараз принести?
— Дякую… Можна і пізніше, — промимрив Ілія. Зиркнув на старого напружено. — Синьйоре Деметріо… Скільки ми вже отут… у вас?
— П’ятий день, — відповів дідуган. — Новий рік пропустили. Третє січня на календарі нині.
Снігові замети на Паданській рівнині розчинилися у зимовому сонці наступного дня після того, як синьйор Бонвіссуто підібрав біля свого дому двох обмерзлих парубків. Ніби тільки заради того й мело, аби мандрівники заблукали посеред виноградників і ланів, скупалися в ополонці і дошкреблися до угідь винороба.
У середині січня від білого кольору у навколишньому пейзажі не лишилося й сліду. Денні плюси і нічні мінуси гарцювали навколо нуля, і тільки Гоцик усе горів, щодня видавав гарячі тридцять вісім градусів, а то і тридцять дев’ять…
Худорлявий, рухливий і артистичний, як руки балерини, сивий лікар Фонтана не здавався.
— Вашому українському братові доведеться одужати! — навіював Ілії. — Не можете ж ви самотужки шукати вашого нікчемного батечка!
Нова легенда поєднала стару брехню і давній Іліїн біль.
— Тато покинув маму ще до мого народження, — розповів синьйорові Деметріо, коли дідуган укотре запитав, з яких країв занесло сюди хлопців. — Сам я зі… Словаччини, а брат з України.
— Як так сталося? — дивувався старий.
— Бо таточко моторний! Циган! Ми з Гоциком й не здогадувалися про існування один одного. В Інтернеті перетнулися. Його маму тато теж покинув. Дізналися, що поміж французьких ромів на півдні ошивається, і вирішили відшукати.
Легенда проканала на «ура». Бонвіссуто з Фонтаною хитали головами: неймовірна історія! Такого не вигадаєш — життя. Порадами розкидалися: певно, ваш тато вже — старий чоловік, тож ви, хлопці, не лютуйте та рук не розпускайте, як перестрінете. Та людина вам життя дала.
— Я би й хотів, та не зможу, — підтакував Ілія. — Геть охляв.
Лікар Фонтана сплескував долонями: побійся Бога, юначе! Та тобі на спину п’ятдесятилітровий бутель з оливковою олією навантажити можна! І потягнеш. Он як швидко одужав, а брат, хоч і немалий на зріст, усе лежить.
— Наче хто потайки мріє, аби уже й не піднявся, — додав.
Того ж вечора Ілія упав на коліна перед гіпсовою, файно розмальованою статуеткою Діви Марії у вітальні синьйора Бонвіссуто, зашепотів схвильовано:
— Пресвята Діво, Матір Божа. Прости думки мої грішні. Допоможи Гоцикові одужати, бо не бажаю смерті йому. Через шкатулку все мордуюся. Бо гріх вчинив. Не своє… Материне добро віддав, а тепер каюся і признатися йому не можу.
Чорна лакована шкатулочка перекочувала з Гоцикового рюкзака до Іліїних штанів того ж дня, коли Ілія уперше підвівся з постелі. Спочатку переклав тільки заради того, аби не викликала зацікавленості хазяїна. «Полізе одного дня до Гоцикової торби, а там — багатство! — брехав собі безсоромно. — Ще накине оком, а Гоцик потім мене спитає: а де та шкатулка, що ти її мені подарував?..»
Та чим щільніше мамина шкатулка прилипала до голої Іліїної шкіри під штанями, тим більше роздратування охоплювало хлопця. Нарікав собі: ідіот! Якого біса віддав шкатулку Гоцикові?! І забрати тепер — ніяк! Хіба що той сконає…
І сам не помітив, як щоранку прокидався, йшов до кімнати, в якій лежав Гоцик, вглядався у його схудле лице напружено.
— Тобі… не гірше? — питав із надією.
— Не дочекаєшся, — зухвало шепотів український брат словацького цигана.
Гоцик повернувся до свідомості за два дні після того, як очухався Ілія. Слухняно ковтав пігулки, підставляв дупу для уколів, та час минав, а Фонтана не помічав суттєвого покращення. Запальний процес у легенях вдалося призупинити, але температура не спадала і розлючений незрозумілими і нелогічними процесами лікар ніяк не міг знайти тому логічного наукового пояснення.
Врешті, у третій декаді січня температура трохи понизилася. Гоцик прокинувся із неприємними тридцять сім і два, важко сів на ліжку.
— Треба потроху рухатися, бо здохну від того лежання, — прошепотів Ілії.
Ілія кивнув, набундючився. Цілісінький тиждень з дня у день просив Діву Марію не зважати на його потаємні дурні бажання. І от воно! Гоцик почав одужувати. «Треба припиняти молитися!» — подумав, наче однією молитвою врятував велетня.
— А хіба не так? — бурмотів похмуро. І до сраки ополонка, льодяна каламуть. Було, спливло.
З того дня прискіпливо спостерігав за повільним, але впевненим одужанням брата. Нову легенду виклав Гоцикові, ледь той прийшов до тями.
— Із глухонімим не вийшло, — пояснив. — Бо ти лаявся увесь час.
Гоцик усміхнувся іронічно: мовляв, а що робити? Така вдача.
