— Як тебе звати? — запитав обережно.
— Міліца з роду Црноєвичів.
— Ти… алхімік?
— Так, — Міліца говорила все так же спокійно й зажурено. — Здивований?
— Я вже нічому не дивуюся, — признався Ілія. — Просто я думав, що все…
— …Буде не так? — Міліца примружила смарагдові очі. — Питай! У мене небагато часу. Поспішаю…
— Куди ж поспішати, якщо у тебе в запасі вічність? — збентежився.
— Якщо часу забагато, його доводиться підганяти, — сказала Міліца.
Ілія напружився, подався до жінки.
— Чому ти віддаєш мені рецепт еліксиру безсмертя і формулу виготовлення золота?
— Щоб не вбивати тебе. Бо ти ж просто так не повіриш, що вони… не згодяться тобі.
Ілія відсахнувся.
— Тобто?.. Не розумію! Я… хочу пити!
Міліца всміхнулася. Прибрала долоні від книжечок. Пішла до комода чорного дерева, дістала з нього два старовинних срібних келихи і великий срібний глечик з вузьким горлом.
— Будемо пити, — оголосила, наливаючи в келихи густе червоне вино.
За півгодини Ілія захмелів, розім’як. Ковтав вино, тер очі, вдивлявся у Міліцу з роду Црноєвичів. Жінка, здавалося, геть забула, що поспішає. Підперла кулачком білу щоку, жалілася хлопцю:
— Якби ж я тільки знала, як усе те жахливо!
Ілія відчайдушно співчував. Шумно зітхав:
— Міліцо… Може, можна усе змінити?
— Еліксир безсмертя не має зворотної сили. Хто спробував його хоч раз, житиме вічно, бо вбив свою смерть.
— То що ж тобі не подобається?! — хлопець кліпав повіками від здивування: дурепка!
— Як же набридла мені ця вічність! — скорбно захитала головою Міліца.
— Та чому?! Ти ж можеш… Можеш усе! Побачити світ. Медитувати у Гімалаях чи зустрічати схід сонця у Куско! Плескатися у Адріатичному морі чи підгодовувати білих ведмедів. Ти… була у Гімалаях?
— Ні… Навіщо? Цікаво побачити те, що, можливо, більше ніколи не доведеться. А я можу побачити Гімалаї будь-коли! «Будь-коли» набагато страшніше за «ніколи». Воно перекреслює прагнення. Розумієш?
— Не розумію…
Міліца розсміялася глухо. Потяглася до глечика, налила червоного вина у високі келихи.
— Прагнути можна лише того, що до часу недоступно. Люди так чіпляються за життя тільки тому, що не в змозі відмінити смерть. Якби ж вони знали, наскільки абсурдна і безглузда вічність. Парадокси нецікаві! А варто задуматися… Більшість люду не бачить сенсу навіть у своєму швидкоплинному житті, та всі прагнуть жити вічно. Але якщо не має сенсу відрізок життєвого шляху, навіщо перетворювати його на безкінечний абсурд?! Шкода, що я зрозуміла це тільки після того, як проковтнула лише краплю еліксиру безсмертя…
У роті Ілії раптом стало сухо. Від відчайдушної спраги могла врятувати тільки одна крапля… еліксиру безсмертя.
— Міліцо, — прохрипів. — Але ти могла б поділитися еліксиром з друзями… Родичами. Просто добрими людьми. У світі так багато добрих людей. Тобі не було б так самотньо.
Міліца відпила з келиха. Відставила його.
— Виходить, я не розповіла тобі головного, — мовила. — Мій еліксир безсмертя не дає вічного життя всім і кожному. Тільки мені! Бо вбиває одну-єдину мою власну смерть. Якщо ти вип’єш навіть усе, що лишилося, однаково помреш.
— Значить, смертей багато?
— Як і життів! Як і рецептів еліксиру безсмертя. Для кожного він свій — єдиний і унікальний.
Підсунула ближче до Ілії одну з книжечок.
— Можеш прочитати рецепт мого еліксиру. Але він не вб’є твою смерть і не подарує тобі безсмертя.
Ілія зиркнув на непотрібну книжечку. Напружився, вмить протверезів.
— А золото? Невже і золото… тільки для тебе?
— Золото? — Міліца з роду Црноєвичів презирливо розсміялася, поманила Ілію в кут кімнати, де стояло дивне доробало, більше схоже на старовинний ткацький верстат чи прилад для катування.
За годину з невеличкої плавильної печі довгими металевими щипцями витягувала форму з незнайомого Ілії чорного каменю — всередині, у неглибокій, схожій на могильну ямі булькав жовтий розплавлений метал.
Міліца опустила форму в тацю з холодною водою, потримала декілька хвилин, рвучко вийняла, перевернула і кинула на мармурову стільницю — з форми випав довгастий жовтий брусок.
— Бери! — вигукнула.
Ілія ухопив золото так жадібно, що у першу мить не відчув болю, та метал був пекучо-гарячим. Ілія зойкнув, відпустив брусок — пальці вкрилися пухирями.
— З чужим золотом так завжди, — почув голос Міліци. — Воно стає твоїм тільки тоді, коли ще гаряче…
Ілія не зважав. Підхопився, кружляв навколо столика, на якому стигло золото. Дмухав на пальці правиці. Присідав біля мармурової стільниці, вдивлявся: мамо рідна, справжнє золото!
Врешті наважився. Простягнув ліву необпечену руку, одним пальцем обережно торкнувся бруска. Золото вже не обпікало. Ілія затремтів і ухопив теплий брусок.
— Поклади на стіл, — наказала Міліца.
— Ти ж сказала: бери! Ти ж сама… — Ілія притискав брусок до грудей, відступав до ліжка.
— Коли дозволила взяти — не зміг! Тепер поверни.
— Але я спробував узяти… Спробував! Ні! Зумів! Хоч мить, та протримав в руці. Хіба то не рахується? — Ілія наштовхнувся спиною на бильце ліжка, сіпнувся — брусок вислизнув, із дзвоном покотився по підлозі, завмер біля ніг Міліци.
Ілія безпорадно опустився на ліжко, проковтнув сльозу.
