Спустився на перший поверх, упав на коров’ячу шкуру біля каміна. Роззирався навкруги безпорадно, приголомшено. Чухав голову, як божевільний, мацав себе — руки, ноги, плечі… Ухопився руками за шию — душив себе до нестями, поки не захрипів. Схаменувся. Скрутився на шкурі. «Вона не любить мене…» — остаточно добила очевидна ясна думка.
У голові колошматився відчай. Знайти рюкзак… І лопату. Розібрати підлогу в каплиці, відкопати скарби та бігти геть. Гоцика знайти. Обійняти його і плакати, признатися: «Вона не любить мене…» Смикнувся. Зиркнув зацьковано на другий поверх. З місця не зрушив.
Прокинься, Іліє! Немає ясності в чорній ночі. Ізідора тепер спала вдень. Просиналася із зірками, спускалася на кухню. Не помічала Ілію. Не віталася. Мовчки шукала щось поїсти, наливала у келих червоного вина, йшла до моря. Він намагався зрозуміти…
— Ізідоро, — просив, коли тьмяна, мов зів’яла квітка, нерозчесана Ізідора спускалася з другого поверху. — Давай поговоримо.
— Не хочу.
— Чому?
— Не знаю, — тихим шелестом.
Ішов услід. Благав:
— Зупинися… Ми поговоримо, і тобі… нам обом стане легше.
Не гнала. Просто не помічала. Спускалася з берега вузенькою стежиною до неспокійних хвиль, чорна ніч ковтала білу сукню. Ілія лишався наверху, наче кимось всесильним давно наказано: море — Ізідорина територія, тобі зась.
Тинявся подвір’ям, розглядав власний дім, зиркав у небо чи сидів на нижніх сходинках вежі, усе думав-думав-бідкався… Згадував себе, йолопа, з рюкзаком за плечима, коли притиснув до землі нагу дівчину. Збуджувався. Жадав…
Коли відчай убивав терпіння і надію, мчав на третій поверх, у тісну кімнатку з вузеньким диванчиком. Падав на нього, стогнав, мастурбував і після того, виснажений, спітнілий, довго лежав нерухомо. Заплющував очі… Іноді засинав, не розуміючи — день? Ніч?
Одного разу страшенно зморило. Диванчик заколихав сентиментальними згадками, тісна кімнатка — той розмір, що і треба Іліїному горю. Провалився у сон — вік би очей не розплющувати. Прокинувся від відчайдушного Ізідориного крику.
Ізідора на світанку повернулася від моря. Сумно оминула вежу, каплицю, увійшла у дім. Не побачила Ілію на кухні. І у вітальні.
Не кинулася шукати. Упала на підлогу. Затулила вуха долонями. Волала істерично, моторошно, наче на похороні.
Ілія упав з диванчика, кинувся вниз.
— Ізідоро…
Підбіг, бухнувся на коліна, обійняв дівчину за плечі, притулив до себе.
— Ізідоро… Матір Божа! Що з тобою?!
Ізідора завмерла, обурено відштовхнула Ілію. Жерла гнівними чорними очима, задихалася.
— Ізідоро, — Ілія знітився. — Ти… заспокоїлася?
Ізідора розмахнулася рвучко. Лясь — Ілію по щоці. Загарчала. Затрусилася. Била щосили по щоках, себе не пам’ятала.
— Припини… Годі! Годі!
Ілія відступав. Відсахнувся, сперся на одну руку, другою намагався захиститися. Упав на спину. Ізідора накинулася зверху, упала на Ілію. Кусала за шию, плечі.
Схаменулася. Відскочила. Обхопила коліна руками і закам’яніла.
Ілія ледь зіп’явся на ноги.
— Води?.. — ляпнув, бо чогось одне в голові: пити, пити…
— Так, — прошепотіла тоскно.
Подибав на кухню. Налив у гранчак воду. Висушив залпом. Другий вилив на голову і тільки третій поніс Ізідорі.
І не глянула на гранчак. Дивилася крізь Ілію, стіни…
— Іліє… — мовила раптом тихо, зажурено. — Чого ти хочеш?
— Тебе…
Уп’ялася в Ілію поглядом. Спину вигнула.
— Купи! — гукнула з викликом.
Ілія закляк. Хотів вдихнути — та смикнувся, кивнув імпульсивно. Побіг на другий поверх. Похапцем дістав зі схованки у дитячій кімнаті скарби, вхопив зелений смарагд, прожогом до вітальні.
Упав біля Ізідори на коліна, простягнув камінь.
Ізідора розреготалася нахабно, презирливо. І не глянула на смарагд. Жбурнула світ за очі. Розляглася на підлозі.
— Бери! — закричала щосили.
Ілія задихнувся і вхопив дівчину за плечі, як за рятівний буй у чорній всепоглинаючій безодні. Рвав з неї одяг, тремтів, та не перелякано — агресивно, хижо. Упав на голе тіло, як на здобич. Гарчав-волав-вив, поки не захрип до німоти.
І все стало ще гірше.
Ізідора наче сказилася. Не бігала до моря, не журилася, не кидала тоскний погляд у бік кам’янистої дороги, якою майже два місяці тому пішов Гоцик. Щодня знаходила собі дивні справи. То мастила вуста червоною, як кров, помадою, знаходила Ілію, рвала на ньому одяг, цілувала у голий торс, кричала, щоб не смів змивати! То вдягала Іліїні штани, білу сорочку і метелик, що той купив їх одразу після придбання садиби, наче збирався давати тут прийоми. Вешталася подвір’ям, врешті зривала з себе все — тільки метелик й теліпався на голій шиї. Кидала одяг на землю, всаджувалася на нього, раптом складала руки молитовно, шепотіла у небеса щось настільки жорстоке й ганебне, що аж ніздрі роздувалися від гніву. А то вмикала теплу воду, сідала у бочку, уперто спостерігала, як вода заповнює її, дістає краю, переливається, заливає підлогу, біжить до дверей. Ілія помічав катастрофу, коли вода уже капала зі стелі першого поверху. Летів нагору.
— Ізідоро…
Зиркала зухвало, ніби кидала Ілії у лице: «Ну! Скільки ж терпітимеш?! Прожени мене! Прожени!»
— Я… допоможу тобі вийти. Дай руку, — говорив Ілія.
