Не розчинились у ночі й Макарові проблеми. Стояв на балконі, дивився услід худому наркоману: сунув геть, бурмотів щось ображено собі під ніс, розмахував руками-шарнірами — і… лякався. Проклинав придурка Моргана з його гнилою філософією «позбудься страху!». І як позбутися страху, коли Макар не знає відповіді на одне-єдине запитання: коли саме Марта ввійшла до ванної? А що, як розчула в ображеному скиглинні — «щоби ти була здохла»?.. А як він взагалі формулював? Може, ляпнув: «Щоби ти здохла, Марто!» Ну, і тітка з копит.
— Не пам’ятаю, блін! Не пам’ятаю! — аж зубами скреготнув.
Над ранок розпач поступився місцем відчайдушній хоробрості.
— Чула? Та покласти… З прибором! Куплю квіти! Крокуси! Білі! Я з ними теє… під лікарнею усю ніч просидів… Боявся потривожити… Божеволів од відчаю…
— Хвилювався… Місця собі не знаходив, — бурмотів уперто, ступаючи вранці комфортним коридором приватної клініки. В одній руці пакет з китайським іграшковим ведмедиком — купив біля залізничного вокзалу, де торгують цілодобово, у другій — хімічно-фіолетові хризантеми звідти ж.
Назустріч уже поспішав один із лікарів, що йому Макар відвалив бабла за нічний виклик.
— А ви тут… безвилазно?! — безсонна ніч перла з механіка нахабною зухвалістю.
Лікар тренованим рухом змусив вуста до усмішки.
— Чергую до восьмої.
— А тепер?
— Двадцять хвилин на сьому.
«Оце я припхався з переляку!» — подумав Макар.
— А… де?
— Прошу! — Лікар уже йшов коридором, мастив шлях добрими новинами. — Нічого страшного. Перевтома, стрес… Нормальні явища нашого напруженого життя. Порадьте вашій… — лікар замовк, аж зупинився від прикрощів. Він теж провів безсонну ніч, утомився вкрай і тільки тому так легковажно зайшов за прапорці і тепер не розумів, як викрутитися. — …вашій…
— То що порадити? — холодно запитав Макар.
— Дієту! Легку їжу, вечеряти не пізніш як о сьомій, — із полегшенням заторохтів лікар. — Прогулянки на вільному повітрі, невеликі фізичні навантаження. Велосипед…
— …Мотоцикл, скутер! — пробурмотів механік. Зупинився біля дверей, на які передбачливо вказував лікар, зиркнув на нього недобре. — Я зрозумів!
— Гаразд.
— Далі я сам.
— Прошу, прошу! Якщо у вас виникнуть питання, я в ординаторській до восьмої.
— Я зрозумів, — повторив Макар і вже хотів був одчинити двері палати, коли лікар обережно торкнувся його руки.
— Вибачте.
— За що?
— Одномісна палата звільниться тільки після дванадцятої. Ми були змушені помістити вашу… — лікаря знову заклинило. — Вашу…
— Маму! — нахабно видав Макар.
— …Маму у двомісну палату, але там не гірші умови, а навіть кращі! І це тільки до дванадцятої дня!
— Я зрозумів, — утретє повторив Макар, узявся за ручку дверей, зачекав, поки лікар здимить, і тільки потім реально зрозумів: він назвав Марту мамою прямо біля дверей її палати. Якщо почула… Дідько!
«Та де там! Мабуть, накачали снодійним, щоби не смикалася зайве», — підбадьорив себе і врешті вже відкрив двері палати.
На широкому ліжку сяяло бадьоре сонце. Механік напружився. «Ти зможеш, Саню!» — стимульнув себе. Ступив крок до ліжка, упав на коліна, головою у лікарняний матрац… Прошепотіти — «прости!». Безпрограшний варіант.
— Не спиш? — ляпнув натомість і аж виматюкався подумки. Ну що із ним таке? Помилка за помилкою.
Вона всміхнулася азартно і весело. Як молода.
— Який чудовий ранок, Сашенько!
Він зиркнув на неї здивовано…
— З днем народження, сонце, — пробелькотів розгублено. — Я тут… Квіти… Подарунок…
Вона кивнула з тією ж азартною, веселою усмішкою.
— Ти розбираєшся в шитті?
— В житті?
— У шитті, коханий! — сміялася так радісно, ніби тільки-но — з прохолодної прозорої ріки. Свіжа, чиста, натхненна.
— Марто… Може, я зарано потурбував тебе… Ти вчора… Я так перелякався… Подумав — ти померла, а я… Як же я без тебе?.. Всю ніч…
Макар уже приготувався повідати Марті казку про нічні блукання навколо клініки, та вона простягнула до нього руки, й механіку не залишалося нічого іншого, як обійняти коханку і констатувати подумки: «Не чула! Вона нічого не чула! Точно глуха!»
— Тобі краще. Я бачу: тобі набагато краще, — бурмотів напружено. — Шкода, що пелюстки зів’яли… Ми би…
Вона раптом розчулилась, ухопила Макарові руки. Обціловувала поколоті пальці, притискала їх до серця, бурмотіла щось незрозуміле і щире. Він спробував підіграти. Шепотів вистраждано:
— Не лякай мене так більше, сонце. Я цього не переживу.
Вона так же раптово відпустила хлопцеві долоні, глянула йому в очі.
— Це доля, — сказала упевнено.
За десять хвилин Саня Макаров і сам не знаходив іншого пояснення карколомній перспективі, що несподівано виникла у його житті цієї ночі.
— Доля, — вразився. Розхвилювався, як малий. — Марто! Ти… неймовірна. Ти читаєш мої думки. Це… реально?
— Ганні Григорівні дякуй. — Марта кивнула у бік вікна.
Макар озирнувся і тільки тепер побачив на ліжку біля запнутого вікна сухеньку літню жінку — спала з дитячим усміхом на вустах.
