Закляк. …Чому він повірив ворожці, що мама помре?! Чому?!
Розлютився, віджбурнув камінь ногою. Пішов узвозом долу, черевиків не жалів — бив і бив те каміння, розліталося. Паскудство! Доки ниці плюватимуть у душу?!
— Уб'ю! Уб'ю! — скреготів зубами, погрожував не ворожці — цілому світові.
Зупинився — ноги в кров. Роззирнувся: ніхто, крім Бога, розпачу не бачить?! Під пам'ятником Булгакову сидів Макаров.
Макс задихнувся, почервонів, у скронях гуде: “Уб'ю! Уб'ю!”
Похапцем дістав мобільний.
— Продане, — прошепотів нервово. — Я на Андріївському… Під'їдь.
Відімкнув зв'язок. Буцнув камінь — скривився від болю. Утамував несподіваний тваринний страх і пішов. До Макарова.
Кілець 2-ї книги
