Максу не соромно. Прислухається до себе ошелешено: та ні, не соромно. З гидливістю спостерігає за тим, як вдягається помічниця.
- На що ви ще здатні заради збереження робочого місця, Скачко?
- Ні на що…
- А секс на робочому місці - то для вас звичайні дрібниці?
- Ні.
- Епохальна подія, що віщує підвищення і гроші?
-Ні.
- Досить “ні”!
- Просто… ти подобався мені, - відповідає Скачко буденно і щиро.
- Маячня! - лють не вщухає. Що вона верзе, ця огидна продажна шльондра?! І чому “подобався”? Уже ні? Не задовольнив похоті?! - Скільки я тобі винен?
- Ніскільки, - уже вдяглася. Тремтить.
- Працюй…
Мовчки геть. Макс роззирається: на білій стільниці червоні плямки крові. Ціпеніє. Так он чому білий стіл… Щоб розпізнавати незайманих… людей…
Підняв крісло з підлоги, усівся обличчям до вікна - не бачити білого заплямованого стола.
Дзвінок!
- Максиме! Вас хоче бачити ваш дідусь!
- їду… - із полегшенням. Лють не вщухала, і ще невідомо чим би закінчився цей день для шляхетного пана на прізвище Сер Дюк, якби дід не озвався.
Старий Перепечай старанно вираховував години, коли знеболювальне приколисувало біль - доньку й онука до себе тільки тоді й допускав. Бачити їх не тільки туга і страх перед смертю змушували - справи. Поспішав без метушні кожною копійкою так розпорядитися, щоб донька до скону як сир у маслі каталася, онучок дідові справи на себе перебрав. Про зятя не йшлося. Хоча, як на думку старого, Володимир Гнатович і без того незаслужено на чималій торбі сидів. Міг би й поділитися.
Побачив онука, уже хотів було запитати, як зазвичай: “Мак- симку, а що дідові привіз?”, та око гостроти не втратило.
- Подорослішав… Такий ти мені більше подобаєшся.
- Нормально… - тьмяно відказав Макс.
Нікому… Навіть дідові жалітися не збирався. Впорається. Та похвала дістала до серця, застукало рівніше, лють нанівець. Поліз до сумки.
- Привіз дідові щось? - не втримався старий Перепечай.
- Лікеру не знайшов у Києві. Ковбасу з оленини грузини продають. Перевірена якість. Август місце підказав.
- Оленинка? Хай оленинка… Віднеси на кухню. А звідти лі- керчик сюди давай. Маю, маю… І чарку. Та не барися. Скоро Ромка прийде, а йому наших справ знати не треба.
- То проженемо. Пізніше повернеться.
- А тобі й самому без діла біля мене чого товктися? Завтра літак… Виспатися не завадить перед дорогою.
- У мене літак? - здивувався Макс, закляк з олениною на порозі.
- Я своє уже відлітав, - тоскно мовив дід. Насупився. - Та швидше, їй-богу! Бо справ немало.
- Що за справи?
- Багатства свої тобі передаю. Усі. До копійки. Прийшов час.
Лікер мандариновий солодкий, розмова жорстка - м’ясо.
- Москва. Звідти до Пітера. Потім у Сибір. Августа б тобі дати, та він мені тут потрібний. Нічого, і сам - не дитина. Подужаєш. У Москві тебе наша людина зустріне. Австріяк. Файний спеціаліст. Ернст Гразер. З тобою далі поїде. Пояснить що до чого, як треба буде. Ніяких рухів поки. Знайомишся з людьми, підтверджуєш, що мої частки переходять до тебе. Перевіряєш персонал. Поки без висновків.
- Чому?
- Сфери різні - від банків і виробництв до інвесткомпанії та енергетики. У кожної - своя специфіка. Обери одну-дві. Вивчи досконально, порад персоналу не цурайся, а потім уже кермо крутитимеш.
Макс приголомшено гортав папери - імперія. Шиллєр… Невже знав?
- Тут розбиратися - півжиття.
- Хвала Богу, час маєш, - усміхнувся старий сумно. - Давай… Іди. І щоб дзвонив щодня. Не на прогулянку - по каду- цей їдеш.
- Діду… Для мене честь - продовжувати твою справу, - пригадав Чонгана, сказав раптом.
Та старий Перепечай - не сентиментальний Чонганів тато. Сльози не зронив. Рукою махнув - геть.
- Та не базікай, що маєш тепер немало… Чим менше про твої капітали знатимуть, тим спокійніше спатимеш.
Поцілував онука у щоку, провів поглядом, відсунув лікер - поперек горла!
- Щось воно не дуже схоже… Що до наступної весни доживу, - пробурмотів. - Хоч би зиму пережити…
А до зими - півроку… Літо на носі.
Наприкінці весни Дора остаточно зрозуміла - усе задарма! Не заговорить. Спочатку Данко не здавався, уважно вслуховувався у малозрозумілі звуки, що виривалися з Дориного рота, коли вона намагалася поєднати їх у найпростіші слова. “Мама” - виходило, “Ромко”, “тато”, “Дора”… Все! Навіть, “не боюся” Дора вимовляла так само, як раніше, - не-е-е боуса… Голосні опанували досить швидко. Дора повторювала - А, У, О, И, І… А от далі не пішло.
- Нічого, потихеньку, - оптимістично усміхався Данко.
Та з приголосними - ще гірше. Тільки звук М давався Дорі
легко. Коли ж Данко просив її згадати звук Т зі слова “тато”, поєднати його з И чи У - ТИ, ТУ, Дора лякалася, силкувалася скласти у голові незрозумілі, ніколи не чуті звуки, розкривала рота, наче риба без води і… раптом затуляла обличчя руками. Ні! Ні…
Данко став засмучуватися - навіть не намагався того приховати. Обнімав Дору, притискав до себе.
- Що ж нам робити, Доро?
