Була Перунова ніч…
Люди з селища Протолчого, що на Хорсиці1, котрі прийшли на требище вшанувати Образ Божий та принести пожертву, подалися геть, і волхв лишився сам.
То був високий чоловік непевного віку, начебто немолодий уже. Волосся, підхоплене оберігом-стрічкою, було сивим, та постать мав чоловік струнку, наче в юнака, а рухався він так легко, що будь-кого міг ввести в оману, особливо затемно.
А
проте волхв
Далебор був
старим. Дуже
старим. Тому
золотаво-карі
очі його дивилися
на світ з тим
холодним спокоєм,
який приходить
до чоловіка
лише з досвідом
та мудрістю.
Та й про що
хвилюватися
людині, єдиним
майном якої
є два мечі, похідні
гусла, та оберіг
з темного срібла
з зображенням
вовчої голови?
Хіба про те,
кому заповісти
найбільше
багатство
рахмана2
– вагу пам’яти
пращурів. Минули
ті часи, коли
за велику честь
Далебор поворушив жарини вогнища і прислухався до віддаленого гуркоту громовиці. Десь далеко раз у раз спалахували блискавки. На небі, серед спокійних лагідних зірок, багряним світлом палала Блукаюча Зірка, що її люд звав Кривавою Зорею, а волхви, котрі відали про з’яву за кілька літ, бо давно обчислили її – Перуновим Мечем.3
- Сьогодні ніч тризни, ніч воїнів Перунових, - сказав старий неголосно, - ти спиш, Вогнику?
Темна купа біля вогню заворушилась. З-під плаща вибралось двоє – хлопчина років восьми-дев’яти, зодітий, як і старий жрець, в білу до колін полотняну сорочку та такі ж ґачі4, і маленьке вовченя.
- Ні, Віщий, - сказав хлопець, - я слухаю…
- Що слухаєш?
- Перуна…
Старий усміхнувся:
- Давай слухати разом… Сеї ночі борються Білобог з Чорнобогом, і тим утримують Сваргу5, Світ предвічний, аби не бути йому повержену.
- А хто переможе? – зі щирим зацікавленням спитав малий.
- Вічна ця боротьба, бо як переможе хоч Світло, хоч Тьма – зникне і Сварга, і Боги на ній, і ми зникнемо… Буде інший світ, не схожий на наш. Тому битву ту не мають змоги програти Перунові вої. Недарма відбирає Перун для війська свого найхоробріших з тих, хто загинув у цьому світі.
- А як відбирають до війська того? – спитав хлопчина.
- Як упав чоловік в обороні землі своєї, притуливши її до ран – так і опинився на Сварзі. І меч в руці його перетворився на вогонь Небес, а сам він – на блискавку.
Хлопець притулився до свого наставника і задивився в освітлене відблисками небесного вогню небо. Потім погляд його упав на Образ Перунів, що височів на требищі6. Дерев’яне зображення було побите і пощерблене, та хлопчина знав, що як добре придивитись за світлого дня, то на нього гляне з-під вояцького чуба відважне лице з завзятим усміхом на вустах.
- Віщий, - озвався хлопець, - ви говорили людям з весі, що Образ сей стояв колись у самому Києв-граді, в Перуновім Гаї.
Старий кивнув і підкинув паличчя до вогню.
- А як він опинився тут, на Хорсиці?
- Опісля того, як Володимир, син Святославів, князь Київський потрапив під закляття ромейських7 жерців, - відповів поволі Далебор, - звелів він нищити і Божі Образи, і тих, хто тим Образам молився. Образ же Перунів, опісля загибелі воїнів, що боронили його, вкинуто було у води Славути. Віднайдений же він вільними людьми на Змієвому острові, вище Хорсиці. Протолчани так і звуть те місце нині – Перунова Рінь…
- Віщий, невже ромеї аж такі сильні чародії, що змогли зурочити навіть князя? – майже пошепки спитав хлопчина.
