Галина Вдовиченко
Галина Вдовиченко
Бора
Книжковий Клуб «Клуб Сімейного Дозвілля»
2011
Книжковий блог
http://knygypirat.blogspot.com/
Роман Бори ще не дописано, тож несподіваний подарунок особняк у Львові міг стати її затишною творчою лабораторією, а став притулком-«рукавичкою» для ще шістьох душ… Старе й мале, давня подруга та дивакуватий незнайомець, кіт і собака та, звісно ж, сама Христина Бора на наших очах стають справжньою сім'єю. Споріднені душі, відверте й щире спілкування вони знаходять, не ховаючись за вигаданими ніками й аватарками. Але на те воно й життя, аби дивувати справді неймовірними, але невіртуальними, сюрпризами. Може, варто й нам скуштувати реального життя?
УДК 821.161.2
ББК 84.4УКР
Цілком закономірно, що книжки Галини Вдовиченко швидко й безпомилково знайшли свого читача, себто читачку. Вони дуже точно, як пазл на своє місце, лягли в нішу очікувань саме тієї частини жіночої аудиторії, що звикла носити у торбинках книжки на випадок, якщо трапиться вільна хвилинка. Вільна хвилинка у цих жінок (не плутати з гламурними поглиначками дамських романів) випадає нечасто: вони працюють, вони постійно в русі, до того ж на них, як правило, і родина, і друзі, і господарство, і домашні тварини, і взагалі всі можливі проблеми цього світу.
Сайт «Літакцент»
Творчість Галини Вдовиченко приклад якісної феміністичної прози в сучасній українській літературі.
…Це поетика Франсуази Саган, традиційність Шарлотти Бронте, романтика Ірен Роздобудько та казковість самої Галини Вдовиченко. І, як показує практика, жінки не лишають поза увагою такий мікс.
Газета «Дзеркало тижня»
Роман Галини Вдовиченко «Пів'яблука» в мережі уже встигли «охрестити» українським аналогом відомого серіалу «Секс і місто», і це, безперечно, підігріло інтерес публіки до чергової коронованої книжки.
Сайт «Книгобачення»
Ну нарешті, криза середнього віку залишила чоловіче співтовариство і рушила в бік жінок. І слушно рушила, бо ж одразу стала мати більш людяний вираз обличчя.
Сайт «Буквоїд»
Роман Галини Вдовиченко нагадує казку: добру та з обов'язковою перемогою добра.
…Авторка руйнує стереотип «про щасливих людей читати нецікаво».
Сайт «Сумно.com»
1
Чому це сталося саме зі мною?
Хіба взагалі таке буває?
Банальна думка у небанальній ситуації. Та що там! Неймовірній ситуації.
Христина Бора тихо причинила за собою двері нотаріальної контори і застигла на ганку. Вітер гнав уздовж вулиці сірі хвилі осіннього дощу ті йшли виразними смугами: темно-сіра, світло-сіра, свинець срібло, свинець срібло. Дрібними краплями засівало навіть сюди, під глибокий дашок над двома сірими від вологи колонами. Освіжаючий холодний душ у розпашіле обличчя саме те, що потрібно, аби прийти до тями.
Дім у спадок.
Від незнайомої людини.
Господи, дім! Дім, чорт забирай! Повна маячня.
Нічого за півжиття не заробила, про свій будинок вже й не мріяла, як раптом без жодних зусиль, без поруху пальця, як грім серед ясного неба отримайте, будь ласка, документи, згідно із волею Володимира Лисковича, ви відтепер є власницею будинку, ось адреса, необхідні витрати з вашого боку наперед оплачено попереднім власником.
Бора не розуміє значення слів, ніяк не може второпати, що відбувається. Вона справляє враження повної ідіотки. Незворушно-свинцевий вираз обличчя огрядного нотаріуса, промовиста черга швидких поглядів його яскравої помічниці. Вітаємо, нам дуже приємно. Дякую, е-е-е, мені теж. Хоча це просто слова, приємно неприємно; дивно ось точне слово. Саме дивно. Ось так.
Відчуття дощового пилу на обличчі цілком реальне. І документи Бора розшпилює сумку, аби на них подивитись, торкається пальцями цупкого коричневого конверта зі зв'язкою незнайомих ключів цей вагомий додаток переконує більше, ніж усі папери з печатками. Десь у Львові існує будинок, що належить їй, Христині Борі.
…Коли нотаріус розклав папери і, глянувши на Бору поверх окулярів, назвав незнайоме прізвище таємного благодійника, вони кілька секунд дивилися одне на одного: удавано-неупереджений нотаріус і щиро вражена Бора. «Але чому? запитала вона. У нього що, нікого з рідних немає?..» Вона дратувала нотаріуса. Той намагався не виказувати цього, а от помічниця з акриловими нігтями, схожими на пазурі… Як вона працює за комп'ютером із такими довжелезними, хижими кігтями?
Вже на ганку нотаріальної контори її раптом наче шпигнуло: Володимир, Володимир… як він сказав прізвище? Лискович. Може, йдеться про… Справді, саме Лискович. Чи Лискевич? Якось так звучало прізвище Володьки. Точно! Це Володька. Бачилась з ним востаннє бозна-коли. Одразу й не пригадаєш. Після з'ясування стосунків більше не зустрічались. Хіба коротко і випадково. Та ні, навіть коротко не бачились. І нічого не чула про нього. Фантастика. Витягнула парасолю. Розчахнула її, затулилася від вітру та дощу, хоча це й не дуже допомагало, і побігла до трамвайної зупинки, відчуваючи, як у правому черевику робиться холодно й вогко.
