Іскра бориславського полум'я жевріла в душі Івана Франка ще з дитинства. У батьковій кузні малий Івась чув розповіді селян, які приходили до батька-коваля, про лиходійство бориславських фабрикантів, про страшні події на нафтових промислах. Згодом Франко прийшов до читачів із своїм тематично новаторським «робітничим» епосом — малою (цикл оповідань) і великою («Boa constrictor», «Борислав сміється») «бориславською» прозою. Борислав — західноукраїнський центр нафтової промисловості. Голодна смерть гнала на тяжку фабричну роботу спролетаризованих селян. Тут за нужденне животіння вони добровільно продавали свою силу і здоров'я, ставали злиденними, голодними, обшарпаними ріпниками.Отже, в центрі повісті — непримиренна боротьба двох ворожих світів, яка відбувається в Бориславі. Сам Борислав також можна вважати головним героєм повісті. Це місто гноблених і нещадно експлуатованих, але нескорених і могутніх.
Сонце досягало вже полудня. Годинник на ратушевiй вежi вибив швидко i плачливо одинадцяту годину. Вiд громадки веселих, гарно повбираних панiв-обивателiв дрогобицьких, що проходжувалися по плантах коло костела в тiнi цвiтучих каштанiв, вiддiлився пан будовничий i, вимахуючи блискучою паличкою, перейшов через улицю до робiтникiв, занятих при новорозпочатiй будовi.
— Ну, що ж, майстер, — крикнув вiн, не доходя, — готовi ви вже раз?
— Все готово, прошу пана будовничого.
— Ну, то кажiть же вдарити даст!
— Добре, прошу пана! — вiдповiв майстер i, обертаючися до помiчника, що стояв побiч нього i докiнчував обтiсувати величезну фундаментову брилу попелiвського пiщаника, сказав: — Ану, Бенедю, тумане якийсь! Не чуєш, що пан будовничий кажуть раст бити?.. Живо!
Бенедьо Синиця кинув з рук оскарб i поспiшив сповнити майстрiв розказ. Перескакуючи через розкидане кругом камiння, задихавшись i посинiвши з натуги, вiн бiг, що було моцi в його тонких, мов скiпи, ногах, iд високому паркановi. На парканi завiшена була на двох мотузках дошка, а побiч неї на таких же мотузках висiли двi дерев'янi довбеньки, котрими бито о дошку. Се був прилад, котрим давалось знак, коли починати або кiнчати роботу. Бенедьо, добiгши до паркана, хопив довбеньки в обi руки i з усеї сили загримав ними о дошку.
«Капать! калать! калать!» — роздалося радiсне, голосне гавкання «дерев'яної суки». Так муляри звали образово сесь прилад. «Калать! калать! калать!» — гримотiв Бенедьо без упину, всмiхаючись до дошки, котру так немилосердно катував. А всi муляри, занятi кругом на широкiм плацу: хто тесанням камiння на фундаменти, хто гашенням вапна в двох глибоких чотиригранних вапнярках, усi копатiльники, що копали ями пiд пiдвалини, теслi, що взадi, мов жовни, цюкали, обтiсуючи здоровеннi ялицi та дубове дилиння, трачi, що рiзали тертицi ручними пилами, цеглярi, що складали в стоси свiжо привезену цеглу, — весь той рiзнородний робучий люд, що снувався, мов мурашки, по плацу, двигаючи, цюкаючи, хитаючись, стогнучи, потираючи руки, жартуючи та регочучись, — усi зупинилися i перестали робити, мов величезна, стораменна машина, котру одно подавления крючка нараз спинить в її скаженiм ходi.
«Калать! калать! калать!» — не переставав завзято гукати Бенедьо, хоть усi вже давно почули гавкання «дерев'яної суки». Муляри, що стояли схиленi над камiнними брилами та з розмахом ценькали о твердий пiщаник, аж час вiд часу iскри пирскали з-пiд оскарба, тепер, покинувши свої прилади, випростовували крижi i роздоймали широко руки, щоби захопити якнайбiльше воздуху в груди. Деякi, котрим вигiднiше було клячiти або чапiти при роботi, звiльна пiддвигалися на рiвнi ноги. В вапнярках шипiло та булькотiло вапно, немов лютилось, що його наперед спражено в огнi, а тепер назад вкинено в воду. Трачi такiй лишили пилу в недорiзанiм брусi; вона повисла, спершися горiшньою ручкою о дилину, а вiтер хитав нею на боки. Копатiльники повстромлювали рискалi в м'яку глину, а самi повискакували наверх з глибоких ровiв, вибраних пiд пiдвалини. Мiж тим Бенедьо вже перестав гримати, а весь робучий люд, з обтрясинами цегли та глини, з трачинням та сприсками камiння на одежi, руках i лицях, почав збиратися на фронтовий угол нового будинку, де був головний майстер i пан будовничий.
— А як, прошу пана, спустимо сей камiнь на мiсце? — спитав будовничого майстер, опершися грубою, крепкою рукою на обтесану пiдвалину, котра, хоть лежала плоским боком на невеликих дерев'яних валах, все-таки сягала майстровi трохи не по пояс.
— Як спустимо? — повторив протяглим голосом будовничий, зирнувщи крiзь монокль на камiнь. — Ну, проста рiч, на дрюках.
— А може, воно троха небезпечно, прошу пана? — закинув майстер.
— Небезпечно? А то для кого?..
— Ну, та певно, що не для каменя, а для людей, — вiдповiв, усмiхаючися, майстер.
— Е-е-е! Що тото! Небезпечно!.. Не бiйтеся, нiчо нiкому не станеся! Спустимо!..
I пан будовничий поважно наморщив чоло та стягнув уста в три складки, немов то вiн уже наперед силується i натужується, спускаючи камiнь на призначене для нього мiсце.
— Спустимо безпечно! — повторив ще раз, i то з такою певнiстю, немов переконався, що його сили вистачить на таке дiло. Однако майстер-недовiрок похитав головою, але не сказав нiчого.
