Кейтаро наморщив лоба і відвернув голову, наче готувався вийти з кімнати, але не торкнувся дверей. Після нетривалої заминки він відповів:
— Так.
— Тоді чому мені про це не сказали?! Я, як ідіот, третій день длубаюсь в обривках програмних кодів, намагаючись відшукати, в чому ж проблема, і навіть не відаю, що Вадим Хорт насправді не удосконалював ботів. Він наділив їх
— Заткнись, — неголосно наказав старий японець. — Ти…
— Не затикайте мені рота!
— Ти не розумієш.
— Це ви ні чорта не розумієте! Скільки часу боти на волі? Третій тиждень, так? І весь цей час кожен з сорока двох «малюків» зі швидкістю торнадо всмоктував у себе нові знання, які миттю ставали доступними для решти. Той код, який ви підсунули мені, не має нічого спільного з тим, що нині коїться в їхніх головах! Над ним зараз сотні, а може, й тисячі нових макросів, і ми можемо тільки гадати, що в них.
— Охолонь, я все розумію. Тобі не говорили, бо це було своєрідним тестом. Мені було цікаво, чи ти докопаєшся. Вважай, щойно ти здав екзамен, підтвердивши кваліфікацію. У той же час, хлопче, — японець тицьнув пальцем на програміста, — ти не вловлюєш головного. Окей, Вадим перестарався, боти навчаються, і це пояснює,
Тимур ненадовго замислився, подумавши, що японець таки має рацію, а потім глухо пробурчав, опустивши погляд на ноги:
— Якби ви згадали про це раніше, Джеффрі та Алондра лишилися б живими.
— Може, лишилися б, а може, ні, — звів та опустив брови Кейтаро.
Українець стримав себе, пересиливши бажання зацідити японцю у писок.
— Чого ще я не знаю?
Джеп відкрив двері, переступив поріг. Не обертаючись, кинув:
— Втікаючи, вони забрали з собою півтори сотні ампул з наноагентами.
На хвильку Тимур розгубився, не розуміючи, що б це могло означати. Старий японець віддалявся по коридору.
— Але для чого? — гукнув хлопець навздогін.
Кейтаро лиш знизав плечима. Тимур повернувся до Ральфа:
— Боти знали про існування наноагентів? На дідька вони їм здалися? Це абсурдно!
Нейрохімік видихнув і проказав:
— Вони переплутали. Ми думаємо, боти хотіли забрати альдостерон. Вони відчували залежність від гормону на фізіологічному рівні. До втечі ампули з альдостероном зберігались у тому ж рефрижераторі, що й запаси агентів ІІІ покоління. Ампули однакові, відрізняються лише забарвленням: розчин альдостерону — прозорий, а рідина з наноагентами має темно-сірий колір з металевим блиском. Боти чомусь взяли темніші.
— Однак це означає, що…
— Так. Вони добре спланували втечу.
— І ви знали про це!
Ральф Доернберг відвів погляд, ховаючи руки за спиною.
Кацуро та Ємельянов якийсь час совалися в радіокімнаті, після чого по них зазирнув Штаєрман, і втрьох вони пішли обідати. Наче й нічого не сталося.
Виходячи слідом за ними, Лаура Дюпре поплескала Тимура, який все ще не отямився від почутого та усвідомленого, по плечі:
— Я нічого не втямила про макроси, але тепер принаймні ти розумієш, як я почуваюсь серед цих тхорів з пластмасовими мізками.
І Тимур дійсно розумів. Це наче опинитися серед двієчників з медичного факультету, що ставлять геморойні свічки пацієнту, який помирає від інфаркту, і не мати змоги хоч що-небудь змінити. Або почати хірургічну операцію, не знаючи, який у хворого діагноз.
Ральф, Тимур та Стефан лишились у радіорубці самі.
— Треба попередити Ріно, — на одному диханні проторохтів Стефан. — Витягти його з пустелі. Нехай кидає все і повертається.
Канадець повернувся до радіостанції. Кілька разів без особливого ентузіазму викликав Хедхантера. Всі рази — марно.
— Мабуть, він вимкнув рацію. Цей амбал не з тих, хто слухатиме чиєсь патякання у своєму вусі.
— Ми мусимо продовжувати, — наполягав швед. — Думаю, як тільки він натрапить на ботів, то зразу вийде на зв’язок. І тоді ми його попередимо… Ми ж не можемо кинути його напризволяще.
— Згоден зі Стефаном, — понуро притакнув Тимур. — Якщо боти дізнались про Джеффрі, значить, вони можуть підстерегти і Ріно.
