Тимур мовчки припустив за преподобним. Через хвилину вони зрозуміли, що Ріно не помилився. Упершись руками в боки, велетень так само неочікувано спинився й опустив погляд собі під ноги. Тимур, Лаура та Джеймі підійшли та стали обабіч нього. Біля їхніх ніг чорніла діра завширшки метри півтора, яка вертикально занурювалася в землю.
— Колодязь, — прохрипів Тимур.
— Ага, — Ріно присів навпочіпки.
Стіни примітивної криниці були укріплені покладеними одна на одну дошками, колодами, гілками, металевими прутками та дротяною сіткою; а порожнини в саморобному «каркасі» законопачені шматками одягу та жмутками сухої трави. У радіусі двох метрів довкола колодязя пустельний ґрунт потемнів від вологи — він не був мокрим, точніше, недостатньо мокрим, щоб липнути до взуття, радше якимось сирим, — і в кількох місцях на спресованому піску чітко вимальовувалися відтиски людської ступні.
— Сліди! — Тимур показав пальцем на відбитки людських пальців.
У цю мить сонце скотилося за горизонт. Темрява раптово, воднораз, обвалилася на пустелю, втоптавши тіні в пісок і заливши чорнотою кольори, так, наче промені, що слалися понад землею, вистрілюючи з просвітів між будинками селища та пустельними пагорбами на заході, слугували опорами, що стримували пітьму у високості. Отвір у землі став абсолютно чорним, практично невидимим.
Ріно проігнорував українця та, рвучко нахилившись, зазирнув до колодязя. Пітьма не дозволяла визначити, наскільки він глибокий.
— Звісно, ліхтариків ми теж не взяли, — нервово відзначила Лаура. Вона думала не стільки про те, щоб заглянути на дно колодязя, скільки про те, що їм доведеться в пітьмі повертатися до Сан-Педро та вишукувати місце, щоб заночувати.
Здоровань намацав рукою мотузку, прив’язану до однієї з колод, котра, вмурована в суху землю, не давала обсипатися стінам колодязя. Він смикнув за неї і почув, як на дні щось теленькнуло. Ріно взявся швидко витягувати мотузку. Руки миготіли в неймовірному темпі, так, ніби від того, наскільки швидко вдасться витягти мотузку, залежало чиєсь життя. Через півхвилини преподобний тримав у руках казанок із коричневою юшкою на дні.
— Вода? — нахилився Тимур.
Ріно незрозуміло чмихнув:
— Ну, так, тут є вода. Тільки незрозуміло, чого більше: H2O чи глини. Я не уявляю, щоб жива істота могла таке пити. — Преподобний пожбурив казанок назад у колодязь, той загуркотів об стіни та зрештою плюхнувся в калюжу на дні. По тому Ріно різко випростався: — Дуємо назад. Негайно, — і заледве не побіг у напрямку селища.
— Але ж сліди очевидно людські, — Тимур Коршак рвонув слідом, але не встигав за південноафриканцем.
— Дарма ми залишили мопеди, — зронив Ріно, міркуючи про те, що Сан-Педро від Калами відділяють 90 кілометрів, і, будемо відверті, далеко не найкращі 90 кілометрів на планеті Земля, а в них із собою немає їжі.
— Гадаєш, із ними може щось статися? Хтось може їх пошкодити?
Тимур уловив, що Ріно щось промовив, але не розчув ані слова, оскільки за спиною благально залементував Макака:
— Ей, а я? — Джеймі сапав і задихався, надсилу переставляючи короткі ніжки. — Мене забули!
Коротун відстав метрів на двадцять. Українець озирнувся, вирішивши, що, мабуть, треба почекати на Макаку, а тоді зненацька перечепився на рівному місці; падаючи, встиг лайнутися українською та простягся на повний зріст на землі.
— Бляха… — роздерті долоні запекли, на зубах захрустів пісок. Лівий бік, який уже ніби більше не болів, знову обпалило гарячими різками.
— Тимуре? — гукнула Лаура.
Чоловік почав підводитись і раптом завмер, прикипівши поглядом до землі. Він стояв навкарачки, не зауваживши, як повз нього, тихо охкаючи, прошкандибав Джеймі Макака, та витріщався на розсип камінців поміж долонями. Камінці були не з пустелі. Принаймні точно
