Старший сержант Еміліано Кіко встиг подумати про рацію, про залишену біля крісла штурмову гвинтівку і навіть про дружину, за ще одну сварку з якою —
Кістляві, наче пташині лапи, руки штовхнули Тимура в груди. Чоловік похитнувся, хапнув долонями пітьму, намагаючись у порожнечі відшукати опору, коли другий, більш сильний поштовх остаточно звалив його з ніг. Українець приземлився на гепу та за інерцією відхилився, впершись ліктями в пісок. Суха зашкарубла земля до крові роздерла шкіру на ліктях. Відповзаючи, Тимур перекинувся на правий бік, підтягнув коліна до грудей і закрив руками голову. Він весь напружився, очікуючи на удар — чи то рукою, чи то ножем.
Наступної миті він почув шерхіт ніг об пісок, короткий надсадний хрип, а потім — удар об землю за своєю головою. Тимур здогадався, що істота, яка ховалася під будинком, перестрибнула через нього. Одночасно розчахнулися двері вітальні, й українець радше почув, ніж уловив вухом, як Ріно Ґроббелаар вискочив на вулицю.
— Де ти є?! — густим насиченим басом, що зароджувався в надрах дебелого тулуба, гаркнув південноафриканець.
Ріно розрізнив нечіткий обрис на землі та метнувся до нього, тримаючи лопату, ніби спис, гостряком уперед.
— Це я, Ріно, — не прибираючи передпліч від голови, проказав Тимур.
Мертвотну тишу покинутого містечка збурило виразне «гуп-гуп-гуп» — тупання ніг, що затихало, швидко віддаляючись на північ. Разом із тим воно було достатньо гучним, щоб Ріно, не напружуючись, зауважив його та здогадався, що хтось прожогом вшивається в напрямку центру Сан-Педро.
— Хто це? — запитав велетень.
— На мене напали.
— Ти його бачив?
— Він ховався в пітьмі під будинком. Я не помітив і підійшов упритул, ледь не вткнувся в нього, — Тимур підвівся, обтрушуючи пісок із гепи та ліктів, і здригнувся, згадавши вирячені темні очі, що дивилися на нього з пітьми.
— Розгледів його?
— Він був босим, — усе, що зміг відповісти Тимур.
Двері, що вели до будинку, відчинилися, й у проміжок визирнула Лаура.
— Чуваки, що сталося? Хто кричав? — від напруження її голос деформувався, наче пластик під дією температури.
— Я. Під твоїм вікном хтось ховався.
— Наш художник? — аби тільки не мовчати, запитала француженка.
— Можливо.
Преподобному Ґроббелаару несподівано виразно постали перед очима обличчя двох білявих ботів, які вціліли під час атакамської кризи 2009-го, перетнули гори та дісталися Болівії. Невже він помилявся? Невже один із них — або відразу двоє — уцілів?
— Де Джеймі? — озвався Ріно.
— Спить, — відказала Лаура. — Схоже, його й гарматою не розбудити.
— Повертаймося до будинку, — наказав ґевал.
— Ти за ним не поженешся? — Тимур збагнув, наскільки ідіотським є його запитання, вже після того, як воно прозвучало.
Ріно тицьнув держаком лопати в живіт, трохи нижче сонячного склепіння:
— Як маєш велике бажання, вперед. Я краще тут посиджу до ранку.
Вони зайшли до хатини, після чого здоровань ретельно замкнув двері.
Лаура сховалася в спальні, залишивши двері, що вели до вітальні, відчиненими.
За десять хвилин Тимур мусив ставати на чати. Взявши ковдру, чоловік перейшов до вітальні й умостився в кріслі, в якому чотири попередні години просидів Ріно. Здоровань спати до спальні не пішов. Натомість зняв із ліжка матрац, притягнув його до вітальні, зігнув літерою L і впер у стіну. Поклавши на підлогу лопату, Ріно Ґроббелаар усівся на матрац обличчям до дверей.
Тимур не заперечував. Отак вони й сиділи та, не склепляючи очей, ловили кожен звук, що долітав знадвору.
П’ятниця, 23 січня 2015-го, залишилася особливим днем в історії пустелі Атакама. Вітер, вологість, температура й інші чинники, що впливають на погоду та зазвичай вирізняються надзвичайною стабільністю на пустельній рівнині, затиснутій між Андами й узбережжям Тихого океану, раптово набули унікальних для регіону значень і спричинили виникнення погодного явища, якого в Атакамі не спостерігала жодна жива істота від часу іспанської конкісти.
