Ріно прикусив язика. «Мабуть, француженка має рацію. Якщо ті вишкребки якимось чином дістали з-під руїн наноагентів, як вони доправили їх до Ґуаякіля? І чому лише зараз? І чому саме до Еквадору? У Чилі також вистачає густонаселених міст біля океану». Було ще дещо, що підказувало Ріно: його припущення про те, що незнайомець, який напав на Тимура, є одним із уцілілих піддослідних ботів, хибне. По-перше, ґевал не уявляв, яким чином двом хлопчикам, чиї організми, неначе наркотику, потребують гормону альдостерону, вдалося п’ять із лишком років прожити в пустелі. Вони могли вижити лише у місцях, відносно близьких до цивілізації, у містах, де є аптеки. А по-друге, Ріно добре пам’ятав,
— Ходімо подивимося, — сказав здоровань, закидаючи лопату на плече.
Вони без особливих зусиль знайшли цупкі електричні дроти, якими колись було обведено територію лабораторного комплексу. Й опори, й електричні лінії засипало піском і бетонними уламками, проте залягали вони неглибоко. Витягнувши із землі один із дротів і йдучи за ним, немов за ниткою Аріадни, Ріно та Тимур дійшли до точки, яка колись була північно-західним кутом огородженої території. По тому вони знайшли західну стіну третього інженерного корпусу.
Від стіни залишилася лише присипана піском смуга закіптюженої цегли та зрізаних, неначе ножем, бетонних опор. Цегла в найвищому місці виступала над фундаментом не більше ніж на тридцять сантиметрів. Докопатися до протилежної стіни не вдалося: вся східна частина будівлі, а також майданчик перед нею виявилися похованими під багатотонними брилами.
— Це тому, що бомба влучила в західну стіну, — припустив Тимур. — Вибухом розірвало всю західну частину третього інженерного, а уламки полетіли на східну стіну.
— Як таке може бути? — не зрозуміла Лаура. — Бомби хіба не падають згори?
— Колись падали. На «NGF Lab», напевно, скинули самонавідні. За кілька кілометрів перед ціллю вони випускають крила та хвостове оперення, починають маневрувати та летять до заданого об’єкта, який мають знищити, радше як крилаті ракети, а не як бомби, — українець спинився на невеликому пагорку, який, на його думку, височів акурат у центрі колишнього третього корпусу «NGF Lab». — Для нас — це на краще. Якби бомба влучила згори, замість відкинути найважчі уламки на схід, вона обвалила б усі перекриття, склала б їх у вигляді сандвіча, через який ми ніколи не прокопалися б до шахти.
— Ти хочеш копати до ліфтової шахти? — підняв голову Ріно. У центральній частині третього інженерного колись знаходився підйомник для доступу до величезного виробничого цеху, розташованого на глибині двадцяти семи метрів під землею.
— Так, — Тимур увіткнув лопату у вершину пагорбка.
— Ти серйозно? — Лаура вперлася лівою рукою в бік, а праву піднесла до очей, затуляючись від променів.
— Ні, Лауро, я притягнув вас сюди, щоб позасмагати, — українець покрутив лопатою. — Гадаю, ліфт, яким спускалися до лабораторії мікробіології, десь тут, піді мною.
Тимур і Ріно роздяглися до пояса, замотали голови футболками й узялися копати. Лаура, яка навідріз відмовилася просто стояти та спостерігати, бралася за лопати по черзі з Джеймі. Карлик був геть не в захваті від ідеї гребтися в пустелі під палючим сонцем, однак Тимур знаками дав йому зрозуміти, що заперечення не приймає.
Земля була сухою та крихкою, тож попервах працювалося легко, зате згодом почали траплятися уламки стін і клубки покорченої, сплавленої арматури. З останньою мороки вистачало. Не маючи інструменту, щоб розрізати товсті металеві прути, Тимуру та Ріно доводилося підкопуватися під арматуру, розкопувати і вшир, і вглиб, після чого витягати металевий каркас разом із нанизаними на нього грудками бетону на поверхню. Унаслідок цього яма не тільки поглиблювалась, але й ширшала, і то ширшала, напевно, більше, ніж росла в глибину.
— І скільки ми плануємо так гарувати? — поцікавилася Лаура, забираючи лопату з рук Джеймі.
Тимур передпліччям розмазав піт по лобові:
— Доки я не побачу вхід до шахти. Або обвалене бетонне перекриття, що його затуляє.
— Або поки не попадаємо непритомні від голоду, — пробурчала француженка.
