— Шукайте далі.
— Чорт! — не стримався еквадорець. — Шукати що́? Якщо ти щось знаєш, розкажи мені!
Лаура ніяк не відреагувала, хоча з тону зрозуміла, що Антоніо засумнівався в ній, подумав, що вона пудрить йому мізки.
Видовженим холом термінала пролетіло оголошення про посадку: «Пасажирів рейсу ес-дабл’ю-два-вісім-шість авіакомпанії „Air Namibia“, що летить до Віндхука, просимо пройти до ґейту Е-дев’ять».
— Ти в аеропорту? — здивувався Арреола. — Куди ти летиш?
— До Намібії, — побачивши розчарування на зім’ятому обличчі, Лаура швидко додала: — На день, не більше. Тоні, я все тобі поясню, наберись терпіння. Я лечу до Намібії, щоб… — вона затнулася, не знаючи, як розповісти про Ріно
Еквадорець трохи ожив, певно, подумавши, що Лаура вирішила привезти до Ґуаякіля професора психіатрії зі світовим ім’ям. Байдуже, що він не знав жодного такого з Намібії.
— Отже, ти прилетиш?
— Обов’язково! Я взяла відпустку на два тижні. Просто дай мені трохи часу.
— Добре, — змирився Антоніо. — Є ще дещо. Вони помирають. «Сутінкові» почали вмирати, як мухи.
— А це погано? — психіатр пожалкувала, щойно слова злетіли з уст. Лікар не має права так казати.
— Помирають найбільш буйні. За добу сконало тридцять чотири, якщо не помиляюсь. Винятково ті пацієнти, у яких за весь час перебування в Інституті не було просвітлень.
— Як саме вони помирають?
— Блюють, верещать, рвуть волосся на голові, корчаться від болю. А потім частина впадає в кому і по-тихому відходить, решта конає у конвульсіях.
Лаура могла б пояснити, що це типовий вияв передозування наноагентами NB-7ЅG або — хто знає? — якимось новішим поколінням нанороботів, хоча Тоні навряд чи повірив би їй.
— Я прилечу за кілька днів, — сказала психіатр, потому хвильку помовчала і додала феєрично підбадьорливу фразу (насправді вона не хотіла, слова наче самі зіскочили з губ): — Спробуй дожити до цього часу.
На екрані за її спиною ведучий випуску новин розповідав про катастрофу рейсу XL516 у Міжнародному аеропорту Маямі.
Умовляти Ріно не довелося.
Лаура приземлилася в аеропорту Хосеа Кутако[40] за розкладом — о 5:30 ранку. Вона проспала весь політ, а тому непогано почувалася перед поїздкою на північ. Багажу Лаура не мала; зразу пройшла до стійки паспортного контролю й уже о 5:45 забирала зі стоянки щойно орендовану в «Hertz» машину. Малолітражок у наявності не було, жінці довелося брати потужний позашляховик «Toyota Hilux», за кермом якого тридцятип’ятирічна Лаура Дюпре мала себе за десятирічну дівчинку, що сіла покерувати батьковим робочим пікапом.
На вулиці перед машиною психіатр перевзулася, закинула зимове пальто на заднє сидіння, після чого роздивилася детальну карту Намібії, яку їй видали в «Hertz». На північ вела одна дорога — траса B1. Орієнтуючись за знаками, Лаура обігнула Віндхук і вибралася на шосе.
Дорога, як і казав Ріно, була ідеальною. Зустрічні машини майже не траплялися, а на відстані ста кілометрів від столиці на узбіччях дороги почали з’являтися тварини: антилопи імпала, зебри, спрінґбоки. Одного разу жінка помітила вдалині трьох височенних жирафів.
Через три години Лаура досягла Отжіваронґо, проїхала центральною вулицею міста, а після знака
повернула праворуч.
Упродовж усієї дороги жінка зупинилася лише раз, щоб попити води, заправитися та сходити до туалету. Ранкове сонце заливало все навкруги м’яким бурштиновим сяйвом, повітря було чистим і п’янким на смак, тож ні сонливості, ні втоми вона не відчувала. Зачарована красою Намібії, француженка в якийсь момент пригальмувала та сфотографувала смартфоном дорогу, що аж іскрилася на сонці, після чого виклала фото на Instagram із підписом: «Just a sunny day. Somewhere in #Namibia».
За двадцять до дванадцятої Лаура дісталася Джаспер-Роуд у Ґрутфонтейні та майже відразу відшукала яскраво-жовту церкву і кілька будинків обабіч, один із яких із темно-синьою черепицею. Біля входу до будинку з черепицею кольору вечірнього неба височіла кремезна постать. Ріно Ґроббелаар чекав на неї.
Не помітивши нічого схожого на стоянку, Лаура запаркувала позашляховик навпроти скромної хатини Хедхантера. Вийшла з автомобіля і розгублено спинилася. Серце нестямно калатало. У ту мить, побачивши Ріно, вона несподівано гостро відчула, що все це не сон, усе насправді, психоістота повернулася, а в Еквадорі п’ятий день поспіль гинуть люди. І їм — чорт забирай, як же їй цього не хотілося! — доведеться туди їхати.
— Привіт, жабоїдко! — прорипів ґевал, розводячи руки для обіймів.
