Дві тисячі років минуло відтоді, як джин Бартімеус, непереможний у битвах, заприязнився з великим магом Птолемеєм. Однак тепер, на Землі, потрапивши в рабство до чарівника Натаніеля, Бартімеус відчуває, як швидко він підупадає на силі… Тим часом Кіті Джонс, переховуючись у Лондоні, хитромудрим чином набуває знань з магії та демонології. У неї є план, який, як сподівається Кіті, покладе край нескінченній ворожнечі між джинами і людьми. Проте для того, щоб здійснити цей план, їй треба розкрити таємниці минулого Бартімеуса…У захопливому фіналі «Трилогії Бартімеуса» Натаніель, Кіті та Бартімеус викривають найстрашнішу змову і опиняються перед найнебезпечнішою загрозою в усій історії магії. Та найгірше, що для цього їм доведеться поборотися самим з собою…
Оригінальна назва: Ptolemy's Gate
Автор: Джонатан Страуд
Перекладач: Володимир Панченко
Серія: Бартімеус
Александрія, 125 р до Р. Х
Убивці вдерлися на територію палацу опівночі — чотири чорні тіні на тлі муру. Висота була велика, земля — тверда, та їхній стрибок виявився не гучніший за шурхіт дощу. На три секунди вони нерухомо причаїлись, внюхуючись у повітря. А потім крадькома рушили вперед — крізь темні сади, повз тамариски й фінікові пальми, до покоїв, де спочивав хлопчик. Ручний гепард на ланцюгу ворухнувся уві сні: десь далеко в пустелі завили шакали.
Убивці кралися навшпиньки, не залишаючи слідів на довгій вогкій траві. За плечима в них майоріли плащі, розбиваючи їхні тіні на клапті. Що тут можна було побачити? Хіба що листя, яке шелестіло під вітерцем. Що тут можна було почути? Хіба що вітер, який зітхав у пальмовому гіллі. Ані вогника, ані звуку… Отож і джин у подобі крокодила, що вартував біля священного ставу, нічого не помітив — і не поворухнувся, хоч вони пройшли на відстані лусочки від його хвоста. Як на людей, це було вельми непогано.
Про денну спеку залишився тільки спогад: у повітрі панувала прохолода. Над палацом байдуже сяяв повний місяць, заливаючи сріблом дахи та подвір'я[1].
Вдалині, за муром, спросоння бурмотіло величезне місто: рипіли колеса по брудних дорогах, із веселого кварталу біля пристані долинав сміх, хвилі м'яко плескали об каміння. У вікнах горіли світильники, на дахах тліли невеликі жаровні, а на вершку маяка біля входу до гавані палало вогнище, несучи свою звістку далеко в море. Його блискітки, мов чарівні іскринки, танцювали серед хвиль.
Вартові на постах поринули в азартні ігри. У залах із численними колонами спали на своїх солом'яниках слуги. Палацову браму було замкнено на три засуви — товщі за людське тіло. Ніхто не дивився в бік західних садів, якими на чотирьох парах нечутних ніг пробиралася смерть — невловима, мов скорпіон.
Вікно кімнати хлопчика було на другому поверсі палацу. Чотири тіні причаїлися біля муру. Ватажок подав знак. Один за одним вони притулялися до кам'яної стіни — і дряпалися нагору, чіпляючись лише кінчиками пальців і нігтями на ногах[2]. Зазвичай таким чином вони вилазили на мармурові колони й крижані водоспади від Масилії до Гадрамауту, тож видряпатись по мурі було для них якнайлегшою справою. Вони повзли нагору мов кажани стінкою печери. Місячне сяйво виблискувало на металевому знарядді, яке вони стискали в зубах.
Нарешті перший убивця дістався до підвіконня, по-тигрячому вискочив на нього — і зазирнув до кімнати.
Місяць яскраво освітлював кімнату: вузьке ліжко було видно чітко, наче вдень. Хлопчик уві сні лежав нерухомо, як мертвий. Його темне волосся розкуйовдилось по подушках, світла ягняча шийка беззахисно біліла серед шовків.
Убивця витяг із зубів свій кинджал. Він спокійно оглянув кімнату, оцінюючи її розміри й шукаючи можливих пасток. Кімната була велика, темна, без зайвих розкошів. Три колони підтримували її стелю. Віддалік видніли двері з тикового дерева, взяті зсередини на засув. Біля стіни стояла відімкнена скриня, наполовину заповнена всіляким одягом. Убивця помітив недбало скинутий плащ, який лежав на коштовному кріслі, побачив розкидані на підлозі сандалі й оніксову чашу з водою. В повітрі ледь чувся запах парфумів. Убивця, для якого такі пахощі означали занепад і розпусту, зморщив носа[3].
Примруживши очі, він перевернув кинджал. Тепер він тримав його за блискуче вістря великим і вказівним пальцями. Кинджал здригнувся — раз, потім ще раз. Убивця націлявся: досі йому ще ніколи й ніде — від Картагену до Колхіди — не випадало схибити. Кожен кинутий ним кинджал влучав прямісінько в горло.
Зап’ясток майнув у повітрі. Срібна дуга клинка розтяла повітря навпіл. Кинджал м’яко встромився в подушку — за дюйм від хлопчикової шиї.
Убивця, не вірячи власним очам, заціпенів на підвіконні. Його руки були помережані численними шрамами, які свідчили про те, що їхній господар — адепт темної академії. Адепт ніколи не хибить! Кидок був точний, розрахований до дрібнички… І все ж таки вбивця схибив. Можливо, жертва в останню мить поворухнулась? Ні, це неможливо: хлопчик міцно спав. Убивця витяг другий кинджал[4]. Знову старанно націлився (розуміючи, що його спільники, які чекають на нього внизу, аж палають похмурим нетерпінням), змахнув рукою…
