— Я повторюю тобі те, що мені багато разів говорив полковник: «Якби ворог ніколи не помилявся, він був би невловимим». Сигарета випала з кишені і, провалившись між сидінням і спинкою, прилипнула знизу до дерев’яного бруска подушки, — пояснив Нікітін.
Вони розвернулися, знову повторили увесь маршрут «Олімпії», але вже в тому напрямі, в якому вона пройшла учора рано вранці, і через півгодини сиділи у вільному номері в готелі «Метрополь», де їх прийняв черговий адміністратор.
На питання, що цікавило Нікітіна, адміністратор повідомив:
— Уільям Едмонсон після чотириденної відсутності з’явився учора в сім годин п’ятнадцять хвилин ранку і зажадав ключ від свого номера. У Едмонсона був вигляд втомленої людини, що пробула тривалий час в дорозі. Журналіст пішов до себе в номер, а через деякий час подзвонив і попросив покоївку здати в чистку його пальто. Пальто я бачив, воно сильно пахло бензином. Я думаю, що Едмонсон намагався бензином вичистити жирну пляму.
— Скажіть, а чому ви так точно визначаєте час появи Едмонсона? — запитав Нікітін.
— Тому що, розписуючись в отриманні телеграми, я подивився на годинник і проставив час якраз в ту мить, коли Едмонсон звернувся до мене за ключем від кімнати.
Тут було над чим подумати: Едмонсон єдина людина, з якою мав справу в Москві Гонзалес. В день зникнення комерсанта зник і Уільям Едмонсон. Сигарети «Фатум» палить Едмонсон і цієї ж марки сигарета виявлена в «Олімпії». Нарешті, машину водій кинув біля кладовища між четвертою і шостою ранку. А Едмонсон повертається в готель о сьомій п’ятнадцять ранку з масною плямою і слідами бензину на пальті.
Докази були явно проти Уільяма Едмонсона.
Був пізній вечір. Сюди, на дев’ятнадцятий поверх, не долинав гомін міста. Ніби зрима, тиша цього вечора давала повний простір думці. Андрій Дмитрович працював у себе в кабінеті. Вдома, в години дозвілля, він писав книгу для юнацтва про російських умільців-зброярів. Пролунав телефонний дзвінок. Крилов узяв трубку і, упізнавши голос подруги дочки, Люби Гараніної, здивувався. Прямо перед ним на листку настільного календаря було написано:
Андрій Дмитрович був в повній упевненості, що дочка пішла на концерт разом з Любою.
— Так, Любаша, я тебе слухаю, — відповів він, не приховуючи свого здивування.
— Моя Красуля удома? — запитала дівчина.
— Ні, Любушка, твоєї Красулі удома немає, вона в консерваторії на концерті.
— А ви, Андрій Дмитрович, зайняті? До вас можна піднятися? Дуже треба. Я говорю знизу, з вестибюля.
Було шкода цього вечора, робота йшла на відмінно, тому, трохи зачекавши з відповіддю, Крилов сказав:
— Добре, Люба, піднімайся, — і поклав трубку. Він ледве встиг зібрати листки рукопису, як біля вхідних дверей пролунав дзвінок.
Впустивши Любу і допомагаючи їй зняти шубку, Крилов запитав:
— Чому ти називаєш дочку Красулею? Здається, це звучить недобре, я б сказав, іронічно.
— За душевну її красу, Андрію Дмитровичу, — відповіла дівчина і почервоніла.
— Душевна краса людини, Любо, — скромність. Вона не потребує ярлика. «Красуля», — ще раз повторив він і посміхнувся. — Немов кличка корови або кози!
— Добре, Андрію Дмитровичу, більше не буду, — сказала Люба і почервоніла ще більше.
— Проходь, сідай, — запросив дівчину до кабінету Крилов і додав: — Чаю зігріти, га? З морозу?
— Ні, спасибі. Я до вас у справі.
— Склянка чаю справі не зашкодить. Ну як хочеш.
Настала тривала, ніякова пауза. Люба довго водила пальцем по ручці крісла, насупивши брови, і так зосереджено, ніби для того тільки й прийшла; зрештою, зібравшись із силами, сказала:
— Я до вас, Андрію Дмитровичу, з приводу Маші…
У Крилова неспокійно тьохнуло серце, але, нічим не виказуючи свого хвилювання, він запитав:
— Погано складає заліки?
— Ні, вона складає краще за всіх. Я була у секретаря комсомольського комітету, ми порадились, і він доручив мені поговорити з вами. Машенька закохалася, — раптом сказала вона. — Ви знаєте, Андрію Дмитровичу, яка вона, коли чимось захопиться, вона вся тут, повністю, без остатку, немов одержима.
Відчувши в словах дівчини щось недобре, він, не забігаючи наперед, сказав:
— Нічого в цьому поганого не бачу. Цієї пори не минути й тобі. Кохання ніколи не принижувало людину. Воно вело її на великі діла, на подвиг.
— Так, але Машенька закохалася в іноземця.
«Ось воно що», подумав Крилов і занепокоївся ще більше.
Люба розповіла, як Машенька познайомилося з Роггльсом у Великому театрі, як розвивалося почуття дівчини, якими частими були їх зустрічі.
