— Важко повірити, щоб креслення нової зенітної гармати відкрито висіли на стендах у кабінеті батька.
— У звичайні дні було б неможливо, але зараз, коли інститут терміново готує робочі креслення для заводу, можлива всяка необережність.
— Ти це теж прочитав у спеціальних журналах?
Не відповівши, Роггльс одвернувся і почав пильно дивитись у вікно, спостерігаючи за тим, як, шмигаючи між гілками, перегукувалися синиці в саду, як їм вторили клести, викльовуючи насіння з ялинкових шишок. Синиці і клести, влаштовуючись на ніч, поступово вгомонилися. Мовчання в кімнаті стало тяжким.
Машенька подивилась на годинник і підвелася з крісла.
— В такому разі у мене мало часу, поки я доберусь до Москви…
— Я проведу тебе до платформи. В Москву я не поїду, мені треба написати велику статтю для недільних номерів, — сказав Роггльс і, надівши капелюха, вийшов з Машенькою в сад.
Коли вони йшли до платформи електрички, Роггльсу доводилося міцно тримати Машеньку за лікоть. Вона йшла, мов сліпа, часто спотикалась, не бачачи дороги: сльози застилали їй очі.
А Роггльс, дивлячись на Мату, думав: «Сльози. Сльози — це вищий ступінь посмішки, так, здається, говорив Стендаль, а він був знавцем жіночого серця». Але…
Стендаль не знав серця російської жінки, він цього не приховував і сам. Серце російської жінки завжди було іншим. Це серце вело за декабристами їх дружин по етапах сибірських централів. Це серце в лиху годину війни примушувало жінок знімати ватник на лютому морозі, щоб утеплити бетон зауральської будови. Це серце вело Лізу Чайкіну на подвиг і смерть. Та й багато років минуло — змінилася карта нашої країни, змінились і люди, які творчо переробили цю країну.
Забившись у куток вагона і підперши щоку долонею, Машенька дала волю сльозам.
Пасажирів було мало. Худенька, маленька бабуся, зав’язана шаллю поверх плющової потертої шубки, довго приглядалася до Маші, потім, підсівши до неї, співчутливо запитала:
— Зуби?
Почекавши і не одержавши відповіді, стара зітхнула і додала:
— А ти як приїдеш, дочко, настоєм шалфею полощи. Зуб кутній?
— Що, бабусю?
— Зуб болить, кажу, кутній? — ще раз перепитала вона і додала: — Зубний біль — не доведи господи.
— Зубний біль у мене в серці, — тихо сказала Маша і заплющила очі.
Старенька співчутливо позітхала, пересіла на своє місце, — їй хотілося поговорити, а Машенька була мовчазна.
Вийшовши на площу Київського вокзалу, Маша пройшла в метро, увійшла до вестибюля і звідти через вікно уважно оглянула площу. Коли людський потік схлинув, вона вийшла на площу, взяла таксі і дала шоферові адресу батькового інституту.
Подзвонивши батькові з прохідної. Маша сказала:
— Тату, мені треба з тобою поговорити, замов перепустку…
— Машенько, ми поговоримо дома, я буду о шостій, — відповів їй батько.
— Тату, замов мені перепустку, — наполегливо повторила вона.
Вловивши в її інтонації ледве стримувані сльози, Крилов замовив їй перепустку.
Він прийняв її в коридорі біля дверей свого кабінету. Машенька з гіркотою подумала, що раніше він запросто приймав її у себе в кабінеті.
Побачивши по її обличчю, що трапилося щось важливе, Крилов замкнув двері свого кабінету на ключ і, взявши дочку під руку, сказав:
— Ходімо до Анастасії Григорівни, тут нам не дадуть поговорити.
Вислухавши Машу, Шубіна рішуче зняла телефонну трубку.
Каширін стояв біля дзеркала, старанно зав’язуючи галстук. Він рідко коли надівав костюм і зараз у тугому комірці підкрохмаленої сорочки почував себе погано.
Пролунав телефонний дзвінок. Дзвонив з Управління капітан Гаєв. Замість двох діб він впорався за тридцять годин і, подзвонивши полковникові, запитав:
— Товаришу полковник, я можу їхати додому чи накажете доповісти сьогодні?
— Втомився дуже? — спитав Каширін.
— Та ні. Знаєте, коли справа цікава, вона не стомлює.
— Подзвони в гараж, пошли до мене машину і чекай, зараз буду, — сказав Каширін і, натиснувши важіль, набрав номер телефону Нікітіна.
До апарата підійшла Ксеня і, пізнавши Каширіна по голосу, сказала:
— Зараз я вам дам Степана, він заправляє салат на кухні. Прошу вас, Сергію Васильовичу, не запізнюйтесь.
Сьогодні у Нікітіна було сімейне свято. Десять років тому, під Смоленськом, — їхня частина стояла тоді у спаленому вщент хуторі, — в штабній землянці вони справляли своє весілля, Каширін був їхнім посаженим батьком.
Коли Нікітін взяв трубку, Каширін сказав:
— У тебе немає бажання, Степане, проїхатися на півгодини в Управління?
— Сергію Васильовичу, Ксеня образиться…
— Гаєв приїхав, — стримуючи лукаву посмішку, сказав Каширін.
— Та невже?
— Я б за тобою на машині заїхав, — спокушав його Каширін.
— Заїжджайте, чекаю! — відповів Нікітін.
Каширін одягся і вийшов на вулицю.
За цей час Гаєв встиг забігти в перукарню і поголитися. Він чекав їх у прийомній полковника, бадьорий і надушений одеколоном.
Черговий доповів, що за останню годину кілька разів дзвонила Шубіна і питала полковника.
