– Тут мені треба добряче пометикувати, – відповів старенький. – Дай мені, дівчинко, два-три дні на роздуми, і я спробую вигадати, як переправити тебе через пустелю. А поки що ви мої гості, й мій палац до ваших послуг. Усі ваші бажання миттю виконуватимуться. Натомість маю лише одне прохання: тримайте в таємниці, що я не чарівник, а пройдисвіт.
Друзі обіцяли зберегти цей секрет, після чого розійшлися по своїх кімнатах у гарному гуморі. Навіть Дороті сподівалася, що великий і могутній Пройдисвіт, як вона тепер про себе називала Оза, вигадає спосіб повернути її додому, а якщо це станеться, вона була готова пробачити йому все на світі.
Зранку Страшило сказав друзям: – Привітайте мене. Я йду до Оза отримати мізки. Нарешті я стану як усі люди!
– Ти мені подобався і таким, – зізналася Дороті.
– Ти добра дівчинка. Та що ти скажеш, коли почуєш чудові ідеї, народжені моїм новим мозком?
Страшило весело попрощався із друзями і, пританцьовуючи від нетерплячки, подався до тронної зали. Він постукав у двері, й Оз гукнув:
– Заходьте!
Коли Страшило зайшов, то побачив, що старигань сидить біля вікна, замислившись.
– Я прийшов по мозок, – невпевнено нагадав Страшило.
– А, сідайте, будь ласка, – запросив Оз. – Перепрошую, але мені доведеться зняти з вас голову, щоб добряче напхати її мозком.
– Давайте, давайте, – сказав Страшило. – Я не маю нічого проти, заради мозку я готовий трошки пожити і зовсім без голови.
Оз зняв зі Страшила голову й висипав із неї солому. Потім він попрямував до задньої кімнати, звідки повернувся з міркою висівок і величенькою торбою голок і шпильок. Він усе це добре перемішав, тоді набив новою сумішшю голову Страшила та додав ще соломи, щоб мозок був там, де йому належить бути. Потім приладнав голову на місце.
– Ви будете не просто розумною людиною, але навіть людиною з гострим розумом, – пообіцяв він Страшилу, – бо голова у вас напхана гострими предметами.
Страшило від душі подякував Озу за здійснення його найбільшої мрії і в чудовому настрої, гордий собою і своїми новими мізками, повернувся до друзів.
Дороті з цікавістю почала придивлятися до нього. Голова Страшила помітно побільшала від надміру мозку.
– Як ти почуваєшся? – запитала дівчинка.
– У мене зараз напад мудрості, – відповів він. – Коли я трошки звикну до нового мозку, ви не знатимете людини, мудрішої за мене в Країні Оз.
– А що це таке стирчить у тебе з голови? Невже шпильки та голки? – поцікавився Залізний Лісоруб.
– Це доказ його гострого розуму, – пояснив Лев.
– Тепер я піду до Оза по серце, – з надією повідомив Лісоруб.
Він підійшов до дверей тронної зали і постукав.
– Заходьте, – гукнув Оз, і Залізний Лісоруб зайшов зі словами:
– Я прийшов по своє серце.
– Чудово, – промовив чоловічок. – Та мені доведеться зробити у ваших грудях отвір, щоби вставити серце. Сподіваюся, ця операція вам не зашкодить.
– Не страшно, – запевнив Лісоруб, – я нічого не відчую.
Тоді Оз узяв інструменти і пробив у лівій частині грудей Лісоруба невеликий квадратний отвір. Потім він дістав із ящика красиве серце із червоного шовку, напхане тирсою.
– Правда, чудове? – запитав він.
– О, звісно! – щиро погодився Лісоруб. – Та чи добре це серце?
– Добрішого не буває, – сказав Оз, вставив серце в груди Лісоруба і залатав дірку. – Тепер у вас є серце, – мовив він, – яким могла би пишатися кожна людина. Вибачте, що прикрасив ваші груди латкою, але іншого способу вставити серце у мене не було.
– Латка – не біда! – вигукнув щасливий Лісоруб. – Ви дуже добра людина, і я ніколи не забуду того, що ви для мене зробили.
– Нема за що дякувати, – скромно відповів Оз.
Лісоруб повернувся до друзів, і вони від усієї душі привітали його.
Прийшла черга Лякливого Лева. Він підійшов до дверей тронної зали й постукав.
– Заходьте, – відгукнувся Оз.
– Я по хоробрість, – нагадав Лев, коли увійшов.
– Чудово, – сказав чоловічок. – Зараз ви її отримаєте.
Оз підійшов до буфета, піднявся навшпиньки, дістав із верхньої полиці зелену квадратну пляшку, її вміст налив у гарний різьблений золотаво-зелений таріль. Він поставив посудину перед Лякливим Левом, а той підозріло обнюхав рідину.
– Пийте! – наказав Оз.
– Що це? – недовірливо запитав Лев.
– Хоробрість. Точніше, стане хоробрістю, коли ви вип'єте ці ліки. Адже хоробрість – це наша внутрішня властивість. Раджу вам випити не зволікаючи.
Лев не примусив себе просити вдруге. Він одразу ж вихлебтав рідину з тареля.
– Ну, як почуваєтесь? – поцікавився Оз.
– Я сповнений хоробрості, – відповів Лев і весело помчав до друзів, щоб поділитися своєю радістю.
Коли Оз залишився сам, він хитро посміхнувся, радіючи, як вдало викрутився зі складної ситуації, коли дав Страшилу, Залізному Лісорубу й Лякливому Левові саме те, що вони хотіли від нього отримати.
