Ферми у цих місцях були вже не такими доглянутими, як раніше. Будиночки траплялися все рідше й рідше, та й фруктових дерев було менше. Що далі прямували подорожні, то похмурішими ставали краєвиди.
Опівдні мандрівники зробили привал біля струмка. Дороті вийняла хліб із кошика і запропонувала Страшилі, але той відмовився.
– Я не знаю, що таке голод, – сказав він, – і не можу цим натішитися. Мій рот намальований фарбами, але якби замість цього мені в голові зробили дірку, солома просто висипалася б і голова втратила форму.
Дороті з розумінням кивнула й заходилася наминати хліб.
Коли дівчинка пообідала, Страшило попросив, щоб вона розповіла про себе та про країну, звідки прилетіла. Дороті розказала про сірі степи Канзасу про те, як смерч закинув її в ці далекі краї. Страшило уважно слухав, а потім промовив:
– Ніяк не можу добрати, чому тобі так хочеться полишити цю прекрасну країну й повернутися до сумної та посушливої місцини, яку ти називаєш Канзасом.
– Ти не можеш зрозуміти, бо в тебе немає мізків, – відповіла дівчинка. – Ми, люди, живі – з плоті й крові, – любимо жити на батьківщині, навіть якщо є значно красивіші краї. Бо нема місця кращого, ніж рідний дім.
Страшило тільки зітхнув:
– Аякже, хіба ж мені це зрозуміти? Якби ваші голови, як моя, були напхані соломою, ви б усі подалися шукати прекрасні країни, й у вашому Канзасі ні душі не лишилося б. Канзасу добряче пощастило, що в ньому живуть люди зі справжніми мізками!
– Може, ти теж розкажеш мені про себе, доки ми ще не вирушили? – запитала Дороті.
Страшило поглянув на неї із докором.
– Ти ж сама знаєш: я так недавно живу, що мені й розказувати нічого. Мене тільки позавчора зробили. Що було до мого народження, я не знаю. Добре, що спершу мій господар-фермер намалював мені вуха, і я одразу зміг чути, що відбувається довкола. Біля мого господаря був інший жувач, і я почув їхню розмову.
– Як тобі вуха? – запитав фермер.
– По-моєму, кривуваті, – відповів його приятель.
– Не страшно, – відмахнувся мій господар. – Головне, що це вуха, а не щось інше.
Що ж, я повністю з ним згоден.
– А тепер я намалюю очі, – промовив мій господар і взявся до роботи. Спочатку намалював праве око, і, коли він закінчив, мені було дуже цікаво розглядати його й озиратися навсібіч.
– Незле! – похвалив фермера приятель, уважно придивляючись до роботи. – Блакитний колір дуже пасує для очей!
– Друге око, певно, краще зробити більшим, – задумливо промовив господар, і, коли воно вже було намальоване, я помітив, що бачу значно краще.
Потім він намалював мені ніс і рот, але я тоді не говорив, бо не знав, для чого потрібен рот. Я з цікавістю стежив, як вони виготовляли мій тулуб, руки й ноги. Коли на тулуб насадили голову, я запишався собою. Вирішив, що виглядаю не гірше за фермера та його приятеля.
– Цей хлопака хутко розлякає всіх ворон, – заявив фермер. – Він дуже схожий на людину.
– Викапана людина, – підтакнув його приятель, і я також подумки погодився. Господар узяв мене під пахву, відніс на кукурудзяне поле й посадив на тичку. Потім вони з приятелем пішли собі, а я лишився сам.
Мені геть не сподобалося, що мене покинули напризволяще, і я було спробував піти слідом за ними, але мої ноги ніяк не могли дістати до землі. Так що довелося стриміти на тичині. Було дуже нудно – я не міг навіть поринути в спогади, бо просто не мав їх. До цього над полем літали птахи, але, побачивши мене, подумали, що я людина, злякалися й кудись зникли. Це додало мені крихту впевненості, я почувався важливою персоною. Але минуло зовсім небагато часу, як до мене підлетіла стара ворона. Уважно огледіла, сіла до мене на плече й сказала:
– Невже фермер надумав обдурити нас у такий нікудишній спосіб? Кожна нормальна ворона зразу здогадається, що це не людина, а звичайне собі опудало-Страшило. – На цих словах вона спокійнісінько злетіла на стебло й заходилася клювати кукурудзу. Інші птахи побачили, що від мене жодної шкоди вороні не було, і прилетіли назад, аби поласувати кукурудзою.
Спочатку я дуже засмутився, бо вирішив, що я погане опудало, але та сама ворона втішила мене:
– Якби в голові в тебе були мізки, а не солома, ти був би нічим не гірший за цих людей, а може, навіть і набагато кращий. Мозок у цьому житті може бути корисним не тільки людині, а навіть вороні.
Коли ворони розлетілися, я почав думати, й нарешті мені гепнуло в голову, що треба шукати спосіб добути мозок. Мені пощастило, бо ти собі проходила повз і зняла мене з тичини. Ну й тепер, коли ти мені розказала про Смарагдове Місто, я твердо знаю: мені треба туди потрапити, бо ж раптом могутній Оз дасть мені мізки.
– Сподіваюся, що дасть, – сказала Дороті. – Вони тобі дуже потрібні, навряд чи він відмовить.
– Ще б пак! – вигукнув Страшило. – Це так неприємно – знати, що ти безмозкий тупак!
