Попри смерть тітки, вона гадала, що з нею все буде по-іншому, що вона ніколи не помре. (Моя пристрасть — бути іншим. У цьому випадку — іншою. Я тремчу, так само знесилений, як і вона).
Цей опис трохи втомлює мене. Я віддаю перевагу правді, яка є в недобрих передчуттях. Коли я позбудуся цієї історії, то повернуся до більш безвідповідального заняття — до незначних передрікань. Я не вигадав цю дівчину. Вона вселилася у мене. Вона взагалі-то не була розумово відсталою, вона жила у благодаті та вірила, як ідіотка. Ця дівчина принаймні не випрошувала їжу, хоч і належала до найнижчого класу людей, що живуть голодуючи. Тільки я люблю її.
Потім — невідомо чому — вони переїхали до Ріо, неймовірного Ріо-де-Жанейро; тітка знайшла їй роботу, потім померла, а вона, тепер самотня, знімала кімнату з чотирма іншими дівчатами, продавчинями з універсамів
Кімната містилась у мансарді старого дому, побудованого в колоніальному стилі на звивистій вулиці Акре, серед повій, що обслуговували матросів, і складів для вугілля й цементу, недалеко від портової пристані. Брудна пристань викликала у неї тугу за майбутнім. (Що це? Я ніби чую мажорні акорди фортепіано — чи це не символ того, що життя дівчини в майбутньому складеться щасливо? Я радію цій можливості та зроблю все, щоб вона здійснилась).
Вулиця Акре. Оце так місце. Жирні пацюки вулиці Акре. Я ніколи не буваю там і без докорів сумління зізнаюся, що жахаюся цього життєвого бруду.
Час від часу на світанку їй випадало щастя почути життєствердний спів півня, і вона з ностальгією згадувала сертан. Як міг півень кукурікати на вулиці Акре, серед складів, захаращених товарами для експорту й імпорту? (Якщо читач заможний і має добре облаштоване життя, йому треба переступити через себе, аби зрозуміти, як іноді живуть інші. Якщо він бідний, то не читатиме мене, тому що моя книга — розкіш для тих, хто постійно відчуває голод. Я відіграю тут роль захисного клапана, рятуючи середній клас від згубного існування. Я знаю, як страшно переступити через себе, адже все нове зазвичай лякає. Безіменна дівчина цієї розповіді може бути давньою фігурою, її можна назвати навіть біблійною. Вона вийшла з підземелля і не знала квіту. Обманюю: вона була травою).
Задушливими літніми ночами на вулиці Акре вона лежала без сну і відчувала лише піт, піт, який погано пахнув. Цей піт видається мені підозрілим. Не знаю, чи вона була хвора на сухоти, думаю, що ні. У темряві було чутно свист якогось чоловіка, і важкі кроки, і виття покинутого пса. І між ними — тихі сузір’я і всесвіт, який є часом, якому байдужа вона і ми. Так минали дні. Спів півня на криваво-червоному світанку додавав відчуття свіжості її безрадісному життю. Світанкові крики птахів на вулиці Акре: серед каміння бруківки весело вирувало життя.
Вулиця Акре для життя, вулиця Лаврадіо для роботи, портова пристань — для недільних прогулянок, а ще довгі гудки вантажного корабля, від яких невідомо чому стискається серце, і солодкий, хоч і дещо сумний, спів півня. Іноді вона бачила цього півня уві сні. Він зʼявлявся з небуття, підходив до ліжка й вітав її. Але то був неглибокий сон, тому що майже рік вона мала застуду. На світанку її мучив сухий кашель; вона глушила його, занурившись у маленьку подушку. Але сусідки по кімнаті — Марія да Пенья, Марія Апаресіда, Марія Жозе і просто Марія — не прокидалися. Вони занадто втомлювалися на роботі, яка не мала назви, але від того не була легшою. Одна з них продавала пудру
Так. Я звикаю, але досі не можу з цим змиритися. Боже мій! Мені значно простіше спілкуватися з тваринами, ніж із людьми. Коли я бачу свого коня, що вільно пасеться на луці, мені хочеться припасти обличчям до його сильної оксамитової шиї та розповісти про своє життя. І коли я пещу голову свого собаки, я знаю, що він не вимагає від мене, щоб я казав йому щось змістовне чи щось пояснював.
