Отже, я присвячую цей твір старому Шуману та його солодкій Кларі, кістки яких, на жаль, сьогодні вже покояться в землі. Присвячую його рубіновому, яскраво-червоному кольору, кольору моєї крові дорослої людини, а отже, я присвячую його моїй крові. Найперше присвячую його гномам, карликам, сильфідам і німфам, які населяють моє життя. Присвячую його світлій і сумній памʼяті про мою колишню бідність, коли все було більш тверезим і гідним, а я ще ніколи не куштував лангустів. Присвячую його бурі Бетховена. Вібрації нейтральних кольорів Баха. Шопену, від якого я млію. Стравінському, який налякав мене і з яким я літав у вогні. «Смерті і Преображенню», в якій Ріхард Штраус відкриває мені долю? Передусім я присвячую його дням минулим і нинішньому, прозорій вуалі Дебюссі, Марлосу Нобре[1], Прокофʼєву, Карлові Орфу[2] та Шенберґу[3], композиторам-додекафоністам[4], пронизливим крикам електронників — усім тим, хто досяг найбільш несподіваних страшних глибин у мені, всім сучасним пророкам, хто передбачив мене для мене самого, поки цієї миті я не вибухнув у: я. Моє я — це кожен з вас, бо я не можу просто бути собою, мені потрібні інші, щоб триматися, — я ж такий дурний, такий кривий, зрештою, мені залишається тільки медитувати, щоб упасти в цю суцільну порожнечу, яка досягається лише шляхом медитації. Медитація не потребує результатів: вона може бути самоціллю. Я медитую без слів і про ніщо. Моєму життю заважає письмо.
Але — але не забувайте, що структури атома не видно, але про неї відомо. Я знаю про безліч речей, яких ніколи не бачив. І ви також. Неможливо довести існування найвірогіднішого, можна лише вірити: вірити крізь сльози.
Ця історія відбувається за умов надзвичайного стану соціального катаклізму. Йдеться про незавершену книгу, бо їй бракує відповіді. Відповіді, яку, сподіваюсь, хтось на світі дасть. Ви? Це — кричуща історія про те, щоб мати трохи розкоші, якої, їй-Богу, я теж потребую. Амінь для нас усіх.
Усе на світі почалося з так. Одна молекула сказала «так» іншій молекулі, і зародилося життя. Але до передісторії була перед-передісторія, і було ніколи, і було так. Так було завжди. Не знаю, чому, але знаю, що Всесвіт ніколи не починався.
Зрозумійте мене правильно, я досягаю простоти оповіді лише невтомною працею.
Поки я маю питання, але не маю відповідей, я писатиму далі. Як же мені розпочати від самого початку, якщо все, що відбувається, визначено наперед? Якщо до перед-передісторії вже існували апокаліптичні чудовиська? І якщо цієї історії ще немає, то вона обов’язково відбудеться. Думка — це дія. Відчуття — це реальність. Обидві речі поєднані між собою — я пишу те, що пишу. Бог — це світ. Правда — це завжди нез’ясовний внутрішній контакт. Моє справжнє життя — незбагненне й надзвичайно потаємне, як мій внутрішній світ, і немає такого слова, яким його можна визначити. Моє серце спорожніло, втративши бажання, і стислося в останньому чи першому ударі. Зубний біль, що пронизує цю історію, заціплює вуста. Тому мелодія, яку я голосно співаю, — синкопована й різка — це мій власний біль: я несу на своїх плечах весь світ, і щастя немає. Щастя? Ніколи не чув безумнішого слова — його вигадали оті дівчата з північного сходу, що походжають біля гір.
Тепер скажу, що бачення цієї історії змінюватиметься поступово: два з половиною роки я помалу відкриваю нескінченні «чому». Це — бачення неминучості. Неминучості чого? Хтозна, чи дізнаюсь я про це колись. Адже пишу в той же час, коли ви мене читаєте. Тільки я не починаю від кінця, що пояснив би початок — як смерть, здається, пояснює життя, — тому що мені треба записувати попередні факти.
Я пишу і вже відчуваю сором за те, що навʼязую вам цю оповідь, таку поверхневу й просту. Звідки, проте, от-от бризне бурхлива кров самого життя, щоби потім застигнути згустками тремтливого желе. Чи стане ця історія згустком моєї власної крові? Звідки мені знати? Якщо в цій історії є правда (а вона правдива, хоча й вигадана), нехай кожен впізнає її в собі, бо всі ми єдині: хто має гроші, той убогий духом або відчуває тугу через те, що йому бракує того, що дорожче від золота, — витонченості почуттів.
Звідки мені відомо про все, що має статися, навіть про те, чого я ще не бачив і не пережив? Річ у тім, що на одній з вулиць у Ріо-де-Жанейро я випадково помітив відчуття приреченості на обличчі однієї дівчини з північного сходу. Моє дитинство також минуло на північному сході. Всім, що знаю, я завдячую життю. Життя багато чому вчить, навіть якщо ви цього не усвідомлюєте. Тож ви знаєте значно більше, ніж можете собі уявити, і лише вдаєте, що ви не знаєте.
