В романі українського радянського письменника, лауреата Республіканської премії імені Лесі Українки відображено важливі події з історії Київської Русі — героїчна боротьба наших предків за утвердження і незалежність своєї держави.
Русичи великая поля чръленыя щиты прегородиша!
Місяць лютий літа 1184-го видався на Посуллі, як і по всій Руській та Половецькій землях, сніжним і суворим. Ріки й озера закувало міцним крижаним панциром, степи лежали під товстим покровом сліпучо-білого снігу мертві, безмовні, а соснові бори та березові гаї, здавалося, дрімали в холодному тихому сні, осяяні блискучим сонцем.
Лише звірі та птахи іноді порушували цю застиглу морозяну тишу. То раптом десь на видноколі застугонить мерзла земля під копитами тарпанів, що, збиваючи снігові вихори, мчать хтозна-куди, то з глибокого байраку долине вовче виття, то з голубого неба шугоне зі свистом униз, на здобич сокіл-гострозорець.
Ось такої сонячної морозної днини по засніженій рівнині, що розкинулася між річками Хоролом та Сулою, поволі їхали на захід, з Половецької землі в Руську, два вершники — старий і молодий. Обидва в латаних, ношених-переношених, але теплих — вовною назовні і вовною всередину половецьких кожухах, що сягали колін, у волохатих баранячих шапках та стоптаних постолах з кожушини, підшитих цупкою повстю. Їхні коні були худі, стомлені і через силу брьохалися в глибокому снігу, ледве волочачи ноги.
Один з верхівців, старший, бородатий, зігнувся, важко дихав, безупинно хапався за груди і натужно заходився хрипким кашлем. Молодший їхав поруч і підтримував свого супутника, щоб не впав з коня, а коли той задихався і закочував очі під лоба, розпачливо шепотів.
— Чекай, отче, не вмирай!.. Скоро-скоро Сула… А на тім боці. — Руська земля… Переяславська… Там — свої люди, не дадуть загинути… Доберемося додому… На Сейм…
Коли старшому ставало легше, він збивав з бороди паморозь, з натугою і гіркотою в голосі відповідав:
— Додому?.. Не доберуся я вже додому… Відчуваю, як тануть мої сили… Як пече в грудях і ноги холонуть… Клята Половеччина всі соки висмоктала… Три роки неволі, поневірянь, голоду та побоїв далися взнаки!.. Був як дуб, а став як висохла билина… Туга серце сточила, мов іржа залізо, — за спаленою хатиною, за порубаними дітками найменшими, за нашою матір'ю, що десь у бусурменському полоні невтішно сльози ллє, якщо жива, за Настею, твоєю сестрицею, яка стала, кажуть, наложницею у поганина-половчина… Один ти в мене залишився, Жданку, бо Іван хтозна чи живий… Одна моя надія — ти… Сподіваюся, що доберешся на рідну землю і пустиш у неї коріння… Щоб рід наш не перевівся!
Ждан злякано глянув на батька, бо в голосі того звучала явна приреченість, і сказав підбадьорливо:
— Разом доберемося, отче!.. Разом!.. Ось незабаром Лубно чи Ромен… Або натрапимо на якийсь інший городок на Сулі… Там обігріємося, підгодуємося — і далі в путь, додому!
Батько не відповів, тільки сумно похитав головою і знову схопився за груди, забухикав, а Ждан міцніше стиснув його за лікоть і вйокнув на присталих коней.
Зимовий день короткий. Сонце швидко опускається за далекий червонястий небосхил. А Сули все не видно й не видно. Невже ще одну відчайдушно жорстоку студену ніч доведеться провести у сніговому заметі? Чи ж витримає батько?
Юнак піднімається на стременах, почервонілими очима вдивляється в біло-синю далину. Обличчя його загострилося, заросло русявою м'якою борідкою, засмагло й потріскалося на холодному сонці, на пекучих морозяних вітрах.
Він напружує зір, сподіваючись на високому правому березі Сули побачити фортецю чи якесь інше людське житло, але сліпуче сонце, що б'є прямо в обличчя, та іскристий сніг нагонять на очі сльозу, і все попереду мерехтить, грає веселковими барвами. Небо зливається з землею.
У серце юнака закрадається тривога. Невже збилися з путі? Від Хоролу до Сули верст тридцять. Пора б уже показатися українному порубіжжю! А його все нема, й нема, й нема… Є від чого впасти у відчай!
Десятий день тікають вони з далекої Половецької землі.
Перед внутрішнім зором Ждана пропливають події останніх трьох років.
Несподівано на Посем'я напала орда хана Кзи — сплюндрувала багато сіл, малих і старих винищила, а дорослих потягла в неволю.
Їм з батьком пощастило: вони опинились разом у кочів'ї половця[1] Секен-бея, а матір і сестру запроторили кудись далі. Життя було підневільне, собаче. У кого дома залишилися якісь статки, тих родичі викупили. У них же не було ні статків, ні родичів, і їх ніхто не викупив. Вони стали довічними рабами — пасли табуни коней, череди овець, стада верблюдів та худобини, обробляли байські бахчі, заготовляли для зимівників дрова, шили одяг та взуття, лагодили вежі, тобто половецькі вози з халабудами-юртами, валяли повсть, вимочували шкури та виконували десятки інших робіт. І весь час, де б не були і що б не робили, думали про втечу.
